- І що ти там забула, дівчино?
- Де? — я озираюся на речі в машині, але справа, мабуть, не в тім.
- На війні.
Хочеться звично огризнутися, відпустити кілька саркастичних зауважень, але немає сил. Це питання я чутиму ще не раз. На війні я забула щось важливе — частину себе, але це не відповідь, запитання ж про інше.
Урешті-решт, мені цікаво: що саме бентежить людей, коли вони ставлять це питання? Наскільки їм важливо почути відповідь, а не впевнитись у своїй думці? Намагаючись розхитати звичні шаблони щонайперше свого сприйняття, я не поспішала розповідати про мою мотивацію. Натомість санітаркам, сусідкам у палатах і лікарям відповідала запитанням на запитання. А чому ви це питаєте? Що саме вас бентежить в тому, що жінки йдуть у бойові підрозділи? І щоразу з відповідей, від яких відгонило шаблонністю й знеціненням, вилущувалося те, що насправді стоїть за скляними банальними словами.
- Мені шкода, що з тобою це все сталося, — каже поранений із сусіднього ліжка. — Тому я запитав тебе, чому ти не лишилася в тилу. Я б не зміг бути на виході з жінкою, нас із дитинства вчать захищати, не ображати дівчат, це якась вже прошивка чи що, база. Я воюю саме для того, щоб моїй малій не довелося нічого такого бачити. І тут ти б мені весь час її нагадувала, це відволікало б. А там відволікатися не можна.
- Я люблю своїх дітей і чоловіка і не змогла би їх покинути. Мій сенс життя в дітях і родині. Хіба може бути інакше? — каже медсестра, роблячи ін'єкцію. — Ти просто ще не розумієш. ("Виросту і зрозумію? У мене пісня така була…" — всміхаюсь я і засинаю перед операцією).
- Я би вас всіх звідти забрала, — пише в чат колега по літературному цеху. — Нестерпно, коли гинуть поети. Я не можу цього пережити. Наче щоразу гину я. Зроби щось, щоб не повертатися на фронт, будь ласка. Я розумію, що це може образити, але так не хочу бачити там нікого з вас.
Оце щось, що вилущувалося з-поза звичних, майже ритуальних фраз, запитань, відповідей, — воно змінило мій погляд на взаємодію з людьми.
У часи великих випробувань звичні, щоденні речі стають мистецтвом. Мистецтво чекати. Мистецтво вірити. Мистецтво дивитись в очі правді. Мистецтво приймати зміни в собі. Свою слабкість і неспроможність захистити, врятувати всіх, кого любиш. І мистецтво розмовляти. Особливо тонке, нюансоване, як акварельний живопис чи ноктюрн Шопена сі-бемоль мінор…
Пам'ятаю, у дитинстві була така гра: треба було дійти до школи, не наступивши на тріщинку в асфальті. Інакше станеться щось кепське: наприклад, завалиш семестрову контрольну чи погано зіграєш на фортепіано на академконцерті. Обережно, крок за кроком, не відволікаючись на стороннє, дивитися, куди робиш наступний крок… Не наступити на тріщинку в асфальті. А тріщинками була помережана дорога від мого дому до школи в нині окупованому східному селищі так рясно, наче лице старого — зморшками. Зараз я часто начебто граю у щось схоже: намагаюся, говорячи з людиною, не торкнутися з необережністю її рани, дійти до суті, не наступивши на жодну тріщинку, якими наші шляхи помережили досвіди війни. І водночас стараюся не вибудувати довкола себе стіну з недомовок і мовчання.
Я не можу навіть уявити того сердечного щему, який відчуває мама, коли бачить, як її діти, вивезені з окупованої Харківщини, граються у дворі в те, що "когось забрали на підвал". І два м'яких звірятка ведуть іншого з лапками за спиною. Але мушу підтримати розмову, яка обривається після осмислення того, що мені розповіли. Нічого, окрім банальних речей не спадає на думку: як ти з цим справляєшся? Чи можу я чимось допомогти? Чи можна тебе хоча б обійняти? Ні, не можна, відповідає співрозмовниця. Ти все одно не зрозумієш. Тому далі ми мовчимо.
Мовчати про щось зрозуміле обом буває затишно. Але все частіше кожен мовчить про своє. Мовчить, кам'яніючи від болю.
Нещодавно я гортала посібник "Як правильно розмовляти з військовими" — і подумала, що не завадила б інструкція, як взагалі тепер розмовляти з людьми. Як не розучитися за досвідом бачити людину. Бо ми ж не перетворюємося на те, що війна зробила з нами. Але, переживаючи щось відмінне від того, що пережили інші, стаємо такими далекими… Досвід війни, досвід окупації, досвід полону, досвід чекання, досвід втрати, досвід розлуки з Батьківщиною — такі болісні, такі глибинно різні, так змінюють сприйняття звичних слів. Розставляють тригерні точки там, де раніше можна було обійнятися й посміятися. Так само, як наше тіло реагує навіть на найменшу травму чи поранення спазмами і закам'янінням, з якими потім доводиться довго працювати лікарям на реабілітації, так і слова тепер чіпляються за болісні спогади й іррадіюють болем у наші розмови. І одне й те саме слово, наприклад, "березень", для кожного буде про своє — про Маріуполь або Сєвєродонецьк, про втрату дому чи втрату близьких, про холод в окопі через проблеми із забезпеченням і внаслідок — хронічне запалення нирок, про розстріл мирного протесту проти окупантів, про чергу на кордоні з дитиною або про непереборний страх і провину перед тими, хто мав більше відваги.
Мої перші дні великого вторгнення здадуться "ні про що" тим із цивільних, хто вижив, евакуйовуючись під обстрілами. Або тим, хто з крижаною люттю відбивав шалену навалу вже в армії на ранок двадцять четвертого лютого. А мені здаватиметься, що ті, хто вибрав еміграцію — дещо перебільшують свою тривогу і біль. Здаватиметься доти, доки сама не опинюся в лікарні в той час, коли мій підрозділ воює — і пізнаватиму роздвоєність душі: пів серця тут, пів серця там, і обидва досі б'ються, намагаються синхронізуватися й не збитися з ритму. У обох, чорт забирай!, не виходить. Мене питають: чого тобі не сидиться у мирному Києві на лікарняному? Невже не розумієш, що насправді тобі пощастило? І правда, наче нічого неправильного не відбувається. Я просто зламала ногу, а відчувається, мов зрадила своїх. У Києві +4, а відчувається як -2. Сиро, вітряно, тривожно.
Два роки тому в цей час теж було дуже холодно. Мені особливо — з незвички стільки часу проводити надворі. Я стояла на блокпості в цивільній куртці й смішній шапці з написом "Хеппі". І думала про тих, хто в ті дні відбивав першу страшну хвилю орди. Таких самих, як я, але зовсім інших, тих, хто зробив вибір більш чесно і більш вчасно — не тоді, коли перші ракети полетіли на столицю. Вони, хлопці й дівчата, що їхали з бойових, дратувалися, коли мусили показувати нам, учорашнім цивілам, документи. Страшно лаялися, гарячкували, запитували: де ви були 8 років? Але побачивши смішну дівчину, одразу м'якшали. І я чесно відповідала, де я була 8 років. У тилу, займалася музикою і поезією, мені правда соромно за це, бо я зі Сходу України. Але не я рубалася за шахти й терикони в 14-му і 15-му роках. Я була за вашими спинами, а тепер от стою посеред мокрого страшного березня з поки трохи недоречним автоматом у руках і хочу навчитися бути такою, як ви. Здатною на спротив. Розумієте?
- І не холодно тобі?
- Насправді холодно.
- Ну звісно, подивися на своє взуття, це ж якісь смішні кросівки.
- Давай я тобі берці нормальні дам, в мене якраз лежать зайві, на твій розмір. Нашим дівчатам великі. А хлопцям малі.
Так у мене з'явилися перші, хоч і завеликі, чорні берці, я їх носила довго і залишила на тимчасовому ППД вже восени, десь на Донбасі, бо зовсім зносилися й не хотілося по них повертатися після прильоту. Вони були зручні, вони були про турботу й порозуміння.
Що стало місточком між нами всіма тоді в наїжаченому принишклому Києві? Спільний страх чи спільне рішення йому не піддатися? Вибір без вибору, світ без ілюзій і відтінків. Щось невидиме стерло неприйняття між вчорашньою активісткою проти поліцейського свавілля й копами, які вчили мене оглядати машини, між колишнім, у далекому-недалекому минулому співробітником "Беркута", який прийшов у бойовий підрозділ, і "студенткою Майдану". Ні, це не було всепрощення й усеприйняття, якого можна очікувати в цьому тексті. Це були зближення різних світів, які не зможуть все одне одному пробачити, але здатні співіснувати. Це були ситуативні діалоги про світ, в якому не було чорного й білого. Але була хижа, абсолютна пітьма, яка хоче й може нас поглинути, й отакі ми, зі своїми "відтінками сірого", зі своїм вибором не піддатися темряві, як герої улюблених казок і саг у дитинстві.
- Ким ти хотіла бути, коли була маленькою?
- Композитором.
- І що не вийшло?
- З консерваторії вигнали. Або сама психонула й пішла. Зараз вже важко пояснити.
- То ти давно така дивна?
- А що дивного?
- Ну стоїш тут з нами, жопу морозиш, а могла би вже десь у Польщі бути. Може, все-таки додому підеш?
- Піду, коли все закінчиться, якщо виживемо.
- От дурне.
- Чую від такого самого.
І тоді я подумала, що у своїх найгірших і найкращих проявах люди дивовижно схожі. "Люди взагалі зроблені з одного й того самого гівна", — пожартує в майбутньому один із медиків, у якого я вчитимусь, який надивився за роки на війні людського тілесного "внутрішнього світу". Але я не про те. Ми насправді схожі, попри те, що пережили різне і по-різному бачимо світ, реагуємо на нього, коли милуємось призахідним рожевим небом, гілкою, що не може зачепитися за першу зорю, і вогнями великих міст, які пережили ще одну воєнну зиму.
- Невже тебе не дратує це місто? Київ зовсім забув про війну. В ресторан не проб'єшся. Он, дивись, сидять собі, і, мабуть, з'їли вже всі разом не на один мавік.
- Ні, не дратує, мені подобається, коли є куди повертатися, щоб трохи перепочити.
- А мене бісить. Пам'ятаєш перші дні? Це був інший Київ. Справжній. Вони починають ворушитися, лише коли ворог коло воріт. А так — наче й немає війни.
- А ти хотів би, щоб сюди більше прилітало?
- Ні, звісно, ні, ти чи дурна?
- Так, дурна, ми ж це вже обговорювали (сміємось). А може вони теж у відпустці і про нас зараз думають — от іде ухилянт із чікулею, які забули про війну, бо ми в цивільному і зовсім не схожі на бойових рексів.
- Ага. Може. Було би смішно, якби мені зараз дали повістку. Що ти будеш робити, коли війна закінчиться?
Якщо лишуся живою, то, окрім мистецтва музики й літератури, присвячу частину життя мистецтву латати розбиту реальність, як добрі втомлені лікарі латають наші поранення. Будувати місточки між різними досвідами. Слухати інших людей і намагатися зрозуміти нестерпне й невимовне, що за нього чіпляються гачечки слів, які промовляють і яких уникають. Куди віддає біль від слова "дім" у тих, хто його втратив і в тих, хто втратив когось, хто міг би повернутися в цілий, теплий, захищений, затишний дім. Як солоно й тривожно пахло слово "море" для того, хто виріс коло моря, а віддав життя за оборону міста з солоним присмаком у назві.
Нарешті я навчуся ходити потрісканими стежками без страху зробити непоправне.
- Ти все одно мене не зрозумієш.
- Так, не зрозумію. Але я буду поряд і слухатиму.
І рано чи пізно стіна впаде.
Есей "Мистецтво щирої розмови". Єлизавета Жарікова
