Олесю Ульяненку було відведено 48 років земного життя. Він написав 14 романів, багато малої прози. Літературні критики його порівнювали із Стефаником, з чим він не дуже погоджувався. Про нього казали, як про співця суспільного дна, що теж йому здавалося дивним. Ця людина в українському письменництві відіграла дуже велику роль, тому що наприкінці 80-х і усі 90-ті саме він уособлював його вільний дух, коли він дозволяв собі не займатися само цензурою і бути собою. Правда, за це доводилося платити велику ціну, але він на це пішов. Ким був і є Олесь Ульяненко в українській літературі?
Я вважаю, що це був перший письменник незалежної України, який першим почав писати сучасну українську літературу. Зараз його не згадують. Зараз вважають, що все почалося з Жадана, навіть Андруховича не пам'ятають. Але насправді першим оригінальним письменником зі своїм баченням і глибиною, зі світовим значенням, був Ульяненко.
Розкажіть про його долю, його біографію. Адже його життя – це життя письменника, який точно знав, про що він писав. Він не сидів в охайному кабінеті, покурюючи дорогу сигару і не вигадував світи.
Його життя було насиченим, буремним і цікавим для інших людей. Він міг поділитися з іншими досвідом, якого інші люди набувати самостійно не хотіли б. До того ж він був військовим письменником. Уявіть, що така вразлива людина потрапляє на війну. Він воював і мав ПТРС, про який зараз багато говорять. Він воював в Афганістані і був гранатометником. Але перш ніж потрапити в Афганістан, він пробував вступити до медичного училища. Але не зміг. Бо коли його привели в морг, йому там стало погано. Його мати розповідала, що після цього він два тижні лікувався. Настільки сильним був шок. І його педагог казав, що з нього, напевно, не вийде лікаря. І зрештою, така вразлива людина потрапила на війну.
З його творів видно, що вони написані вразливою людиною. Цей оголений нерв відчувається в кожному реченні, в кожному слові. Він себе не жалів, не кидав у комфортні умови. Де він тільки не побував, з ким він тільки не спілкувався. Що це було за життя? Що це було за спілкування?
Коли я дивлюся сьогодні на військових, то думаю, що таким Олеся зробила війна. Він вже не міг нічого боятися після того, що пережив. Його взвод перебили, коли він лежав в шпиталі з апендиксом, тож він один залишився живий. Очевидно, що після цього всього він не боявся, що на нього, приміром, хтось не так подивиться. З огляду на все це мені здається, що відтепер у нас буде велика література, і у нас буде багато таких письменників.
Це будуть ті, хто наважиться писати під впливом того, що побачили, відчули і пережили?
Для них взагалі не буде проблемою наважитися писати, бо писати – це не боляче. Навіть якщо комусь в мирному житті не сподобається ним написане, це не йтиме в жодне порівняння з тим, що людина пережила на війні.
Коли Олесь вперше почав писати?
Його сильно вразило, коли його навчили грати в шахи. І він, ще будучи дитиною, написав про це оповідання. Але при цьому мені так і не вдалося підбурити Олеся зі мною зіграти в шахи. Не зважаючи на те, що я – шахіст. Він був дуже неуважний. Точніше, був уважним до дрібниць, але стежити за своїми фігурами він, напевно, не зміг би.
А коли і яким чином виникло доросле писання?
Відтоді він і писав. Наскільки мені відомо, це були вірші російською мовою. Навіть в Петербурзі він намагався створити свою рок-групу, яка називалася "Весна 2".
Дехто думає, що велика творчість Олеся Ульяненка почалася з твору "Сталінка", тому що цей роман став відомим завдяки Малій Шевченківській премії. А як насправді?
Наскільки мені відомо, він почав видаватися в газеті "Слово". І першим там було опубліковане його оповідання про війну "Наказ". Потім була повість "Загін", а рукопис у нього вкрали в кафе "Еней". Доля цього рукопису невідома. Можливо у когось він є. Можливо, коли відкриють архіви КДБ, ми там його знайдемо.
А можливо, хтось припише його собі. Чи не можливо зімітувати стиль Ульяненка?
Щоб зімітувати стиль Ульяненка, потрібно бути принаймні не менш талановитим. А якщо ти не менш талановитий, навіщо тобі імітувати його стиль? В одному з романів Ульяненка, який вийшов після його смерті, я знайшла уривок, написаний іншою людиною. У мене є рукопис, в ньому цього уривку немає, і він не схожий на його стиль. Щоб зосередитися на стилі Олеся, треба мати рівень його свідомості, треба мати його ідеї. Адже він постійно писав і казав щось несподіване. Щоб мислити як він, треба бути доволі розкутою людиною. Олесь легко здобував авторитет у людей.
Він переносив знайомих людей в свої твори? Чи це були вигадані герої?
Для нього вигадані герої були найбільшою небезпекою. Бо коли він писав з реальної людини, він міг щось змінити. І таким чином ніхто не ображався. А якщо він людину повністю вигадував, то та людина, про яку він написав, з таким ім'ям, з такою зовнішністю, з такими фактами біографії, вона обурювалася. Для нього було набагато безпечніше робити синтез з кількох людей. Але були різні випадки. Наприклад, роман "Жінка його мрії" написаний в 2005 році. Цього ж року Жадан написав "Гімн демократичної молоді". В обох цих творах є герой з однаковим ім'ям, і в обох творах він є директором гей-клубу. Я запитувала і у Жадана, і в Ульяненка, де вони це взяли. І обидва дружно сказали, що вони це вигадали. А як так буває? Це невідомо. Але можу сказати одне: Олесь чесно описував той світ, в якому він жив. Він що бачив, те й писав.
Чому йому був цікавий світ, про який критики скажуть "життя суспільного дна"?
Тому, чому він в принципі цікавий всім людям. Безхатьки іноді можуть почати цитувати французького поета в оригіналі або добре знати математику. Це люди, сповнені досвіду і сюрпризів. Як комп'ютерна гра починається з низького рівня, так і звичайні люди в звичайному житті живуть просто на низькому рівні гри. У них все просто, і вони не майстри життя. А майстри життя – це ті, які можуть існувати на вулиці, пити стільки, що страшно собі уявити. Це цікаві люди, які можуть здивувати.
І це йому було цікаво?
Це було йому цікаво. Це цікаво мені. І тому я пішла до панків, тому я кинула літературу і почала співати панк. Бо мені не цікаві літератори. Реально нудно.
Чому у Вікіпедії днем народження вказане 14 серпня? Звідки виникла ця дата?
Олесь іноді казав, що у нього день народження 14 серпня. Частково тому, що йому подобалося, аби всі думали, що він Лев за гороскопом.
Але він за духом Лев чи Тілець?
Тілець типовий! Але ж він народився в рік Тигра. Я помітила, що він приховував своє походження. Він читав Кастанеду. І хоча він заперечував, що для нього це щось означало, очевидно, що він керувався його настановами. І він стирав свою особисту біографію. Можливо, саме через це він змінив дату свого народження. Він змінив навіть ім'я. За паспортом він Олександр Ульянов.
Олесь Ульяненко – наймолодший лауреат Малої Шевченківської премії, яка існувала три роки – з 1997 по 1999. Завдяки тодішньому голові Шевченківського комітету Володимиру Яворівському, була поставлена амбітна мета – відзначати кращий дебют в межах Шевченківської премії. Чи мала ця премія для нього значення?
Ми, панки, взагалі дуже любимо державні нагороди. Ми дуже любимо це поєднання. Для нас це дуже круто. Коли ти не просто лежиш мордою в калюжі, а й при цьому – лауреат Шевченківської премії. У мене була підступна ідея дати Шевченку посмертно премію Ульяненка, але без команди я цього зробити не можу.
Щоб ви сьогодні порадили почитати з його творів? Хоча він не дожив ні до війни, яка почалася в 2014 році, ні до повномасштабного вторгнення, однак в своїх творах він ніби пройшов через весь цей час. Я думаю що вони неймовірно актуальні зараз. Наприклад, про що історія з Московським патріархатом, яку Олесь майже 20 років тому розказав?
Це було в 2005 році. Йдеться про роман "Знак Саваофа". Я думаю, що його вбили саме за цей роман. Це роман про те, як священик перейшов з Московського патріархату до греко-католиків. Там будувалася церква, а московська церква цьому заважала всіма методами. Почасти дуже кримінальними. Московська церква поставала, як філія офісу Сатани у нас в Україні. Після цього йшлося навіть про те, що Ульяненка піддали анафемі в московській церкві. Але він перейшов до греко-католиків і сказав, що всі питання до Папи Римського. Йому тоді постійно робили якісь чаклунські підклади, присилали світлини з виколотими очима, намагалися залякати.
До історії із забороною ще одного його роману була навіть я причетна, оскільки я писала до нього передмову. А оскільки цю книгу визнали порнографічною продукцією, тим самим я брала участь у створенні і просуванні порнографічної продукції. Йдеться про роман "Жінка його мрії", який був заборонений Нацкомісією з моралі, котра нині вже припинила існування. Але ця комісія була під Радою церков, де головувала тоді московська церква. Намагалися забороняти і його інші твори. Хоча я не надаю великого значення вчинку Нацкомісії з моралі. Оскільки напередодні без цієї комісії заарештували наклад номеру журналу "Шо" в друкарні, де був уривок роману Ульяненка "Квіти Содому".
Роман "Жінка його мрії", як на мене, прискорив його смерть, адже його заборона для нього була великим стресом. І багато хто тоді не розумів Олесиного стресу. Деякі друзі влаштовували акції на підтримку Ульяненка, а деякі говорили, що попри заборону цього роману, він, як автор, тепер популярний. А для нього це була трагедія.
Я не пам'ятаю акцій на підтримку Ульяненка. І на суд прийшли тільки на перше засідання, на яке не прийшов сам Ульяненко. Адже йому дзвонили всю ніч і погрожували. Він не міг вимкнути телефон, бо думав що буде якийсь важливий дзвінок. Він був такий, що на нього страшно було дивитися.
Про що цей роман, і які були до нього претензії?
Як для Ульяненка, абсолютно безневинний. Причепилися до сторінки, де головний герой фантазував про секс зі своєю секретаркою. Комісія з моралі сама не хотіла цієї всієї історії. Це була пастка, з якої вона сама намагалася вибратися. Ми судилися 9 місяців, і за 1 тиждень я розрулила цю історію.
Як він жив після цього? Адже у нього почався період безгрошів’я?
У нього період безгрошів’я закінчився в той момент, коли я стала його літературним агентом. Ми підписали контракт на один роман в той день, коли він мене призначив і отримали аванс. Потім ми отримали аванс за другий його роман. Потім був ще один хороший гонорар за мій переклад його роману. Тобто в той період у нього все складалося. Велися навіть розмови про те, щоб зробити Ульяненка головою українського ПЕНу. Це була компромісна фігура, яка всіх влаштовувала. І його вбили за тиждень до того засідання, на якому це питання мало вирішуватися.
Які романи були видані після смерті Олеся? І загалом, скільки у нього романів? 14?
Колись давно, коли я писала звіт для його сестри Валентини, яка є власницею прав на його твори, то у мене виходило 19 романів. Але я там рахувала і повісті. Також не забуваймо, що у книзі "Дофін Сатани" – 2 твори. В книзі "Там, де південь" – теж 2 твори. Я передала тексти до "Фоліо", я їх зв’язала з Валентиною, і вона укладала з ними всі угоди. Я серйозно займалася його оповіданнями, готувала до друку книгу "Яйця динозавра". Я шукала їх у газетах і журналах. Там вони були надруковані. Щось мені надсилали, одне з оповідань мені принесли вже після того, як книжка вийшла. А деякі оповідання не знайшлися.
Тобто оповідання вийшли окремою книгою "Яйця динозавра", яку ти готувала до друку?
Колись я очолювала редакцію чоловічого глянцю XXL. Олесь писав туди колонки і невеликі статті. Вони теж є у цій книзі.
Також він колись робив сюжети для телеканалу СТБ. Чи збереглися вони?
Не збереглися. Цим займався Мирослав Слабошпицький. А якщо він хоче щось знайти, то шукає як слід. Достеменно відомо, що цих архівів немає.
Є фільм "Ульяненко: без цензури". Ним займався і Вололимир Тихий. Ми з ним найбільше спілкувалися з Олесем в останні роки життя. Ми мали ключ від квартири Олеся, оскільки свої він постійно губив. Щодо фільму, я маю багато зауважень, але вважаю, що мають бути різні погляди. Я пишу мемуари про Ульяненка. Вони називаються "Олесь Ульяненко з цензурою".
Що б Ульяненко написав про наш час, про цю війну?
Він все написав в романі "Вогненне око". Це його другий роман після "Сталінки". Його звинувачували в тому, що він очорнює дійсність. Але мені здається, що він написав все дуже скептично. Він перед смертю казав, що треба звідси тікати. І я не можу позбутися враження, що він втік. Він хотів поїхати за кордон. Але не встиг.
