Поговорімо про українські територіальні громади. Український інститут книги провів опитування територіальних громад щодо закупівлі для бібліотек. І це одна з гарячих тем. Навіть без повномасштабного вторгнення. Але повномасштабне вторгнення і процес декомунізації, дерусифікації змінили фонди бібліотек. Насправді це та частина фондів, якими особливо ніхто не користувався. Але тим не менше номінально ці книжки стояли в фондах. І тут вони зникли. А ми зрозуміли, що їх треба чимось наповнювати. І цю ситуацію вирішити не просто. Ви досліджували цей процес. Розкажіть про результати дослідження.
Ми вирішили дослідити, як в ситуації, коли з державною бюджету кошти на поповнення фондів не виділяються, самі громади на це реагують. Я, чесно кажучи, сподівалася, що публікація результатів опитування, якими б вони не були, викличе якусь жваву дискусію. Але, мушу сказати, що такого не сталося. Була якась хвиля, але геть не велика. І з самих громад відгук був дуже слабкий. Нам також іноді в інститут пишуть, що наша робота нині не на часі, що пора переключитися і віддати всі кошти, які вам виділяють, на підтримку армії. І, можливо, таке ж ставлення до цієї проблеми в самих громадах. Ймовірно, люди вважають, що зараз говорити про поповнення фондів бібліотек не на часі. За винятками тих людей, які все ще туди ходять і водять своїх дітей. Щоб на якийсь час забути про тривоги, про стреси, про обстріли і повернутися до спокійного читання.
Отож, ми провели це опитування, яке виявило, що торік фонди поповнювалися приблизно в 52% територіальних громад, в 47%, відповідно, вони не поповнювалися, адже кошти не виділяються. Але щодо планів на цей рік, то ситуація ще більше погіршується, тому що не планують виділяти кошти на поповнення фондів вже 57% громад, і тільки 43% планують їх виділяти.
На що вказують цифри, які ви озвучили? На що ми всі разом, і спільнота, і держава, можемо звернути увагу?
Це узагальнені цифри, і вони не такі вже й показові. Тут важливо розглядати кожну громаду окремо. Тому що є маленькі громади, які виділяють достатньо коштів для поповнення своїх фондів, а є, скажімо, така область, як Закарпатська, де просто практично нічого на поповнення фондів не виділяється. І тут постає питання. Чи то настільки пасивна власне громада, в якій люди самі купують собі достатньо книжок, їм цього вистачає, і немає потреби ходити в бібліотеку. Чи це певна пасивність бібліотекаря, який не просить грошей. Адже люди повинні бути проактивними і звертатися до свого сільського чи міського голови щодо того, що їм потрібні книжки в бібліотеках, тому що їхні діти не мають що читати. Або ж вони вже махнули рукою на своїх дітей. Засадили їх за планшети і гаджети, і щасливі, що ті не морочать голову і не просять почитати їм книжки. І це ситуація загрозлива. Якщо вона триватиме ще кілька років, то я боюся, що ми втратимо дуже багатьох людей, які могли би навчитися читати, але нині вони позбавлені цього шансу.
В нашому середовищі є така тенденція, коли деякі досить потужні інтелектуали вважають, що бібліотеки віджили своє, і зараз не слід так сильно дбати про те, щоб книжки були в бібліотеках. Мовляв, кожен, хто хоче читати, сам собі може ці книжки купити. Можливо ці люди обертаються в таких середовищах, де є можливість купувати по 100 книжок на рік. Але пересічна сім'я може дозволити собі 4-5 книжок. І це максимум. І ці люди хотіли би ходити в бібліотеку. А отже там повинні бути книжки. Які є шляхи вирішення цієї проблеми? Якщо ні громада, ні держава не можуть виділити кошти, то можливо варто скинутися? Зібрати групу людей, які хочуть читати в бібліотеці, створити фонд, закупити книжки і читати всі гуртом. Створити книжковий клуб.
22% громад змогли виділити кошти на поповнення фондів бібліотек в 23-му році, але вирішили не продовжувати таку практику в 24-му році. Чи ви знаєте, що це за громади, де вони знаходяться?
Так, ми знаємо, але ми обіцяли не оприлюднювати ці дані, а тільки їх узагальнити. І зараз ми плануємо все ж з ними переговорити і дізнатися про причини, чому вони цього не роблять. Дуже важливо дізнатися, чому було ухвалене таке рішення, і як далі буде в цих громадах розвиватися культурне життя. Є ще великий відсоток людей, які під час соціологічних опитувань кажуть, що вони не читають, тому що їм не цікаво. Але якщо, скажімо, 40% не цікаво читати, то є ще 60%, яким все-таки цікаво. І якби у них був вибір, то вони б продовжували ходити в бібліотеки.
Є ще одна цифра, 11% громад – це ті громади, які минулого року не витрачали гроші на книжки, але в 2024 запланували це зробити.
Ми поки їх теж не називаємо. Але коли ми їх опитаємо, то радо поділимося цією позитивною інформацією. Ми вивчимо це питання, поговоримо з людьми, дізнаємося їхню мотивацію і поміркуємо над тим, чи може вона бути масштабована. Ми на осінь плануємо цикл навчань для керівників і відповідальних осіб з територіальних громад, щоб розповісти їм, для чого ж потрібні бібліотеки, для чого в них потрібні книжки, як розвивати читання, і яким чином це може позитивно вплинути на життя в громаді. Робимо ми це все в рамках стратегії розвитку читання, яка має бути реалізована до 32-го року.
Якісь плани зі стратегії розвитку читання нині з об'єктивних причин реалізувати важко. А що безпосередньо можна зробити, окрім, скажімо, такого опитування, щоб перетворити цифри цього опитування на якісь сенси?
Щодо показників стратегії, які ми маємо досягнути, то я можу сказати, що наприклад, по кількості книгарень ці планові показники вже перевершені. Відбувається справжній бум відкриття книгарень. Головне, щоб люди були готові купувати книжки. Я вражена також тим, що нині відбувається справжній шалений бум читання. Є величезна кількість блогерів, які розповідають про книжки. Кажуть, один блогерський пост може продати до десяти тисяч книжок. Це просто якась фантастика, про яку ми раніше навіть і мріяти не могли. Книжкові клуби ростуть, як гриби після дощу. І це теж дуже позитивно!
Я дуже вірю в книжкові клуби. Якщо такий клуб створюється, наприклад, в якомусь маленькому містечку чи селі, спочатку туди приходить 5 людей. Вони такі втаємничені, всі на них дивляться і думають, а може й нам доєднатися. Або, наприклад, оновлюється бібліотека в одному селі, а в сусідньому селі люди кажуть, чому у них таке є, а в нас нема. Такі історії мені розповідали в Польщі. Коли вони розпочали програму реновації бібліотек, яка звичайно ж коштувала грошей і міській, і територіальній громаді, їм вдалося дуже швидко зрушити ситуацію з нуля. Тільки-но десь з’являлася бібліотека, наступного року сусідні 5 сіл хотіли собі того ж самого. Так і в нас буде. Головне перемогти.