Фото: Олексій Савченко
Нещодавно Міністерство культури та інформаційної політики внесло чотири нові позиції до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України. До списку внесли і кавову традицію кримських татар. Коли вперше в Криму з'явилася кава?
Кава має довгу історію. Це – максимально соціальний напій, який дуже швидко став частиною соціальної культури, соціальної традиції, способом підтримки зв'язків один з одним. Кава, як дикоросла рослина, проростала спочатку в Ефіопії. З Ефіопії вона поширилася світом завдяки арабським походам і торговельним караванам. Уже в XVI столітті завдяки походам османських султанів, в тому числі й Сулеймана Пишного до Ємена, кава стає атрибутом цивілізованості міста в Османській імперії, національного, культурного осередку. Протягом другої половини XVI століття кава потрапляє в Крим. В Ефіопії є місто Каффа, і в Криму є Каффа. Є локальна легенда в Криму, що саме на честь африканської Каффи названа Каффа і в Криму. Зрозуміло, що історично це не відповідає дійсності, але загалом це свідчить про те, що ці легенди підтверджують сприйняття кави місцевими, як чогось свого, невід'ємного, родинного.
З XVI століття кава є частиною палацового етикету. В часи Кримського ханату, наприклад, кавою вітали дипломатів, підданих ханському палацу. Існував цілий дипломатичний протокол, і спеціальні слуги відповідали саме за кавовий протокол, зокрема, за те, як зустрічати посла чи дипломата.
Розкажіть про це детальніше, будь ласка.
Ця людина мала досить високий ранг в палаці. Палац – дуже ієрархізована структура: і в Османській імперії, і в Кримському ханаті. Вона відображала своєрідну державу в мініатюрі: кожна кімната, кожна людина мала свій ранг, статус, обов'язки, правила поведінки, зону відповідальності. Коли гість, дипломат, візитер прибував в палац, його обкурювали бахурами (зразок так званої парфумерії для будинку, коли запах надається не людині, а її оселі – ред.), приводили до кімнати, де перед ним розстеляли кавову скатертину. Це – шкіряна або оксамитова скатертина, на якій розставляли вишуканий кавовий посуд: зарфи – золоті, срібні або мідні підставки для кавових чашечок фільджан, йибрик – кавник з кришкою, до якого каву переливали з мідної або срібної кавоварки джезве, щоб не подавати посуд з піску та вугілля на вишукану золоту вишивку.
Причому, навіть сам посуд обкурювали бахурами, щоб створити урочисту атмосферу, підкреслити статус людини. На статус людини вказували різними способами: як вам подавали їжу, як вас проводили, на якій відстані ви сиділи, що вам дарували – це все вказувало на ставлення до вас. І це все відобразилося в історичних джерелах. Цікаво, що кавова скатертина називалася кавова торба, тому що мала зав'язочки. Можна було затягнути шнурок, із скатертина з посудом перетворювалася на торбу. Слуга її перекидав на спину і виносив. А наступний гість заходив конвеєром. Це відпрацьований елемент дипломатичної культури. Навіть зараз в багатьох країнах, де кавова культура є частиною етикету, на різних міжнародних заходах можна побачити певний порядок вшанування гостей різного рангу, віку і статусу. Все це давнина певній традиції.
Кому подавали каву з підтекстом, що більше не хочуть їх бачити в Криму?
Кримські татари – дуже щирий і гостинний народ, говорити людині прямо якісь неприємні речі у них не дуже прийнято. Можна було, наприклад, подавши каву, завершити зустріч.
А чи могли небажаним послам так запропонувати каву, щоб було зрозуміло, що це востаннє?
Такі свідчення зазвичай дуже фрагментарні, з них важко вибудовувати якусь послідовну історію. Погана ознака, коли вам взагалі нічого не запропонували. Могли й не допустити до особи хана. А те, що людині вже подавали каву, було свідченням того, що її приймають. І аудієнція вже почала відбуватись. Адже іноді посли могли чекати аудієнції кілька тижнів чи місяців. Тоді, відповідно, їм нічого не подавали. Це і був спосіб підкреслити невдоволення правителя, наприклад, політикою якоїсь держави, чи недостатніми дипломатичними дарунками, або недостатнім вшануванням якогось родича хана. Це був спосіб натякнути на щось.
Ви розповіли історію подачі кави, як церемоніалу. Наскільки розповсюдженою була ця традиція в родинах звичайних кримських татар, які не входили до палацу? Коли вони спробували каву і яку?
Це теж друга половина XVI століття, коли кава поширюється Кримом. Кава дуже швидко стала в Криму чимось особливим і місцевим. І хоча кава в Криму не росла, був великий потік товарообігу зі Стамбулом, Близьким Сходом. До появи залізниці і літаків морські шляхи були найшвидшими. Отже, кава дуже швидко стає частиною повсякденного життя дуже різних суспільних верств. І елітарна кава, і повсякденна. Чого варта сама кримськотатарська кав'ярня в Криму! З ханських часів – це публічний простір населеного пункту. Якщо населений пункт не має кав'ярні, то це вже дуже віддалений населений пункт. Та й то, швидше за все, навіть там буде кав'ярня. А то і дві, а то і три.
Це дуже чудово відмітив Михайло Коцюбинський у своєму творі "На камені". Він писав, що кав'ярня – це місце, де відбуваються всі соціальні процеси населеного пункту. Це такий собі аналог коворкінга, клуба, публічного простору. В часи ХVII-ХІХ століть, назвемо їх умовно домодерні, було не так багато місць, де можна було зустрітися людям різних конфесій, різних національних груп, різного соціального статусу. Були майдани, були фонтани, як аналог публічного простору. Там теж зустрічали гостей, подорожніх, дізнавалися останні новини.
До речі, кав'ярні до XX століття були чоловічими публічними просторами. Тому що жінки збиралися переважно в банях. Тобто кримськотатарське місто мало і гендерний поділ. Були жіночі споруди і чоловічі споруди. Так само, як і будинок до певного часу ділився на жіночий і чоловічий. І це не всі мандрівники одразу могли зрозуміти. Їм було важко розібратися, оскільки європейці звикли до дещо іншої структури міста, де в центрі були ратуша і майдан. Кримськотатарське місто відрізнялося, як середземноморське і чорноморське місто. В кав'ярнях зустрічали подорожніх, шукали собі майстра або писаря, який напише красивий текст чи перепише книгу. Там обговорювали політичні, суспільні чи філософські питання. Наприклад, в мечеті, коли громада збирається на джума-намаз, не обговориш якісь комерційні чи політичні питання. А кав'ярня – це нейтральний простір, де можна було укладати комерційні угоди і просто проводити добре час.
В кримськотатарських кав'ярнях не прийнято було навіть голосно говорити. Там говорили пошепки, тому що там або постійно грала музика, або подорожні розповідали історії. Наприклад, людина була в паломництві, здійснювала хадж, бачила заморські країни. Вона могла просто вийти посеред кав'ярні і розповісти про те, що вона бачила. Люди слухали і дякували за це. Це була ціла етика підтримки зв'язків один з одним. Також, виходячи з кав'ярні, людина могла залишити певну суму грошей, так би мовити, забронювати каву для наступного гостя, у якого не буде грошей. Був відкритий чек, те що у нас намагалися вводити експериментально під час ковіду. На вході ви могли класти певну суму грошей, яку ви вважали відповідною з'їденій їжі і випитій каві. Були фіксовані ціни, але були і такі відкриті чеки, тому що в общині всі один одного знали.
В цьому середовищі існувала певна етика поведінки – не обманювати. Взагалі, милосердя – одна з характерних рис мусульманської культури. Милостиня – це один зі стовпів віри в ісламі. Тому подарувати комусь можливість випити кави – це частина культури. Тому що кав'ярня – це ще й прихисток для подорожнього. Це зараз ми можемо онлайн забронювати собі готелі, а раніше це все базувалося в основному на довірі. А також на певній інфраструктурі та логістиці. І кав'ярня тут відігравала важливу роль, оскільки подорож для того часу – це завжди стрес і небезпека для організму. Тож, людина, яка приходить в кав'ярню, автоматично потрапляє в безпечний простір.
Відомо, що кримські татари п'ють ранкову каву, денну і вечірню. Є ще весільна кава. Чим всі вони відрізняються?
Варто відзначити, що для кримських татар не буває двох однакових філіжанок кави. Кожна кава має свій соціальний, особистісний і культурний контекст. Він залежить від обставин, від настрою, від погоди. Відповідно, кожен прийом кави має різні назви. Ранкова кава – це спосіб провести ранок в колі родини. Кримськотатарські сім'ї зазвичай дуже великі. До російської окупації і до депортації кримських татар в 1944 році це були великі оселі, в яких жило кілька поколінь. І ранкова кава – це спосіб дізнатися про здоров'я старшого покоління, розподілити завдання на день, визначити напрямки господарської діяльності. День проходив інтенсивно, в праці, в задачах. Тобто ранок – це те, що залишалося за родиною. Це був єдиний час, який можна було провести разом перед початком важкого дня.
Кримськотатарські господині часто снідали кавою. Культура сніданків – це досить пізня річ насправді. Вона є надбанням урбанізованого суспільства. В традиційній кримськотатарській родині в XIX столітті - на початку XX століття день починався рано. Так відбувається і зараз в тих родинах, які живуть не в містах, а в приватних будинках. Спочатку ви випиваєте ранкову каву, а потім починаєте займатися господарськими справами. А вже об 11-12, коли справи переробили, починається сніданок.
Кава від нареченої – це спосіб закріпити нові родинні зв'язки. Кримськотатарське весілля – це ціле дійство, яке зараз дещо спростилося через ковід, через окупацію Криму, через те, що родини роз'єднані. Зазвичай будь-яке свято для кримських татар – це родинна справа. А будь-яке родинне свято для кримських татар – це справа великої кількості людей. Навіть коли під час депортації відбувалися весілля, люди їхали з різних куточки в Середньої Азії. Тобто проходили дуже тривалий шлях, долали великі відстані, щоб потрапити на каву від нареченої.
Це частина весільного обряду. Зазвичай традиційне кримськотатарське весілля відбувалося три дні. Зараз все відбувається трішки простіше, іноді два дні, іноді навіть один. Отже, після весільної церемонії, вже на третій день гості збиралися в менш формальній атмосфері. Часто це були молоді родичі. Також важливо підкреслити, що нині ця традиція жива. Це не надбання етнографів XIX століття, це жива і сучасна традиція. На 2-3 день після весілля збирається молодь в менш формальній атмосфері налагодити нові родинні стосунки. І наречена, вже дружина, вітає гостей, як господиня. Вона готує чіберек, традиційну кримськотатарську страву. Якщо ти цю базову страву готуєш добре, значить впораєшся з усім. Тому що чіберек треба приготувати так, щоб бульйон під час готування з нього не витік. Це ціле випробування для господині. І кава – це теж частина привітальної традиції. Це родинна традиція, яка асоціюється з дуже теплими почуттями.
Що відомо про те, чи варили каву в депортації? Чи був доступ до кави? Чи забирали з собою посуд для приготування кави, кавові млинки?
Людині, яка не переживала такий досвід, непросто уявити, наскільки це важко – бути депортованим. Зрозуміло, що більшість речей кримські татари змушені були залишити вдома. І це не лише повсякденні речі. Це й ювелірні вироби, сімейні фотографії. Саме тому період депортації в сімейних фотографіях майже не представлений. Більшість речей люди просто не змогли взяти, тому що в одні руки багато всього не візьмеш. Це були речі першої необхідності, тому про кавові млинки, найімовірніше, думали в останню чергу. Обов'язково брали Коран. Брали щось з ювелірних прикрас. Якісь прикраси мали сакральний зміст, якісь допомагали пережити депортацію.
Кава – це був і залишається спосіб зберегти ідентичність і підтримати соціальні комунікації. Кримські татари в депортації з радянською владою намагалися комунікувати по-мінімуму, не інтегровуватися в ієрархічні структури. Кава – це формальний привід підтримати взаємини "по горизонталі", неієрархічні взаємини всередині спільноти, зберегти звичаї, ідентичність. Кава – це привід, який за багато століть обріс своїми власними культурними традиціями і ритуалами. В депортації і в перші роки повернення, коли були дуже складні побутові умови, зерна кави були дефіцитом. Вигадували різноманітні ерзац-культури. Для того, щоб звичай жив, для того, щоб спілкування відбувалося. Коли, приміром, до вас приходять гості, ви не можете не запропонувати каву, тому що це елементарна етика в кримськотатарській культурі. Тому для кави знаходили замінники, наприклад, нут. Його обсмажували і додавали до нього хоча б трішки кавових зерен. Пересмажений і перетертий практично в пил нут з кількома зернами кави давав оцю пінку, яка свідчить про готовність напою. Це ще одна ілюстрація того, як бережливо кримські татари відносяться до своєї спадщини, до своєї культури. Як не до чогось далекого і декоративного, а як до частини повсякденного життя.
Є ще одна цікава традиція – це кава привітальна. Це – кава-привітання, кава-запрошення. В перекладі з кримськотатарської мови назва цієї кави означає "раді вас бачити". В Криму тривалий час існувало повір'я, яке мало релігійний підтекст про праведника і пророка Хадира-деде, який мандрував світом і випробовував людей. Він міг приймати вигляд будь-якої людини, близької чи далекої, і під виглядом незнайомого мандрівника прийти до вас в оселю. Тому до кожного гостя треба ставитися, як до цього праведника. Прихід гостя в кримськотатарську оселю – це велике щастя. Це культура етикету: кожного гостя треба вітати запашною кавою. В XIX столітті людині також подавали таз для омовіння, вона очищалася, омивалася, сідала за стіл і їй подавали каву. Це своєрідний аналог в українській культурі хліба і солі. Це найбільш доступний спосіб для родини висловити повагу до гостя. І поки ви сидите і п'єте цю каву для вас вже готується чіберек, подаються солодощі. Це ціла етика спілкування.
А ще у кримських татар існує кава радісної звістки. Коли у вас щось трапляється хороше, ви збираєте коло близьких людей розділити вашу радість. Це така хороша можливість радісну новину закріпити смаком хорошої кави, як об'єднуючим засобом.
В кримськотатарській культурній традиції існує ще чоловіча і жіноча кава...
До певного часу чоловічий і жіночий світ існували окремо, якщо говорити про публічний простір. Кав'ярні, нагадаю, були чоловічим публічним простором, де, в основному, вирішували комерційні питання, суспільні і політичні. Жінки теж активно пили каву, але переважно в банях – жіночих публічних просторах. Між сусідами завжди існувала хвіртка, щоб можна було до сусіда ходити навпростець, а не через парадні двері – такий собі вхід для своїх. Так господині підтримували між собою зв'язки, спілкувалися і ходили на каву. Це теж атрибут чоловічої і жіночої кави: різні соціальні ролі породили певні відмінності в культурі вживання кави. Чоловіча кава традиційно більш міцна, а жінки пили переважно каву з молоком. Але деякі речі змінюються в процесі зміни способу життя людей. Зараз такої чіткої межі носії культури не проводять.
Отже, кавова традиція кримських татар потрапила до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини. Скільки років кавова традиція йшла до цього переліку? І яким був цей шлях?
Насправді, це довгий шлях. Такі речі дуже швидко не відбуваються. Це системна робота, пов'язана з документами, збором інформації, дослідженнями, збором відомостей від носіїв культури. До цього долучилася велика кількість людей. Ця ідея виникла у нас з Есмою Аджієвою, головою громадської організації "Алєм" ще в 2018 році. В 2019 ми працювали над виставкою, присвяченою традиційному кримськотатарському орнаменту Орьнеку. Ця ідея була постійно присутня, ми збирали окремі історії, колекціонували їх і зрештою останні кілька років ми займалися створенням цієї облікової карти. Тобто ця справа рухалася років п'ять.
Коли ми говоримо про облікову карту, одразу уявляємо купи документів. Що входить до цієї облікової карти?
Це саме і є набір документів. Це опитування носіїв культури, спілкування з ними, збір окремих історій і власне сам пакет документів, які готувала Есма Аджієва для цієї облікової карти.
Що кавовій традиції кримських татар дає статус елемента Національного переліку нематеріальної культурної спадщини?
Можливість не лише цей елемент популяризувати, а й зберігати. Це формальна можливість, по-перше, задокументувати, озвучити сам факт наявності цієї традиції в якийсь матеріальній писемній формі, у вигляді певних текстів, нормативних документів. І це надзвичайно важливо. Не кожна людина, не кожен носій культури буде опікуватися якимись формальними речами – документами, записуванням спогадів. Для носія культури це здається очевидним, що кава є особливою складовою його повсякденного життя. Але в ширшому контексті деякі речі губляться і забуваються.
Тому деякі речі потрібно робити інституціонально, збирати інформацію командою фахівців з історії, культури та соціології. Це ще один інструмент захисту кримськотатарської культури загалом. Це якісний матеріал для того, щоб носії культури черпали в цьому натхнення, самі цікавилися своєю спадщиною. А те, що носії культури продовжують користуватися цією спадщиною, дає можливість її захищати, примножувати і передавати наступним поколінням.
