Фото: Фейсбук сторінка театру
З якими думками, яким досвідом і якими сподіваннями франківці відкрили 104 театральний сезон? Чи з'явилося більше сил і впевненості порівняно з минулорічним відкриттям сезону, який відбувався в досить гострій напруженій ситуації?
Минулого року у нас не було урочистого відкриття сезону. Наші друзі з театру Лесі Українки впустили пограти до себе, оскільки ми не мали права грати в своєму приміщення. Це був складний час, але ми розуміли, що потрібні глядачам. Вони хотіли розради, хотіли бути з кимось разом в одному залі, хотіли відчувати якусь спільність. Це була їхня потреба, і ми грали, щоб цю потребу задовольнити. Зараз триває життя під час війни, і ми відкрили сезон під час війни завдяки нашим ЗСУ. І в цьому є елементи нормального повноцінного життя. Глядачі завітали на відкриття із великою радістю, був надзвичайно теплий прийом. Я давно працюю в театрі, але такої радісної зустрічі не пам'ятаю. Ми ще раз відчули наскільки ми потрібні людям, і це надихає на подальшу роботу.
Останнім часом було багато дискусій щодо того, що нам потрібно: дрони чи музей, донатити на культуру чи на ЗСУ. Яка ваша точка зору?
Ми всі прагнемо перемоги, віримо в неї і її чекаємо на неї. Але якщо ми хочемо повноцінного життя держави, потрібно, щоб працювали і університети, і заклади культури. Безумовно, дрони важливі, і очевидно, вони важливіші. Тому спочатку дрони, потім робота держави в повноті своїх елементів і функцій.
Минулого року ми точно сумнівалися в тому, чи потрібні театри в тих умовах. Ми не розуміли, що робити і навіщо. Тоді держава вирішила, що потрібно працювати. Згодом і ми самі відчули, що це потрібно. Ми б не працювали, якби це не відчули на наших виставах, адже актор не може працювати без зворотнього зв'язку з залом.
В очікуванні нового театрального сезону ми традиційно цікавимося, а що буде нового в репертуарі, чи побачимо ми улюблені постановки. Розкажіть про новий сезон, про те, що ви підготували для глядачів.
Свої улюблені вистави глядачі зможуть побачити. Ми не на стільки швидко оновлюємося зараз, хоча працюємо досить ритмічно. За цей воєнний рік ми випустили багато вистав. І фахівці, і глядачі минулий сезон оцінили дуже високо і навіть назвали його одним з найкращих. Ми випустили "Калігулу" Альбера Камю, і зараз тривають переговори щодо її показу в Парижі. А вже в вересні ця вистава поїде на фестиваль в Сараєво. Також ми випустили дуже яскраву виставу"Авантюра Никодима Дизми" Дмитра Чирипюка за романом класика польської літератури Тадеуша Доленги–Мостовича. Хоча декорації до неї було закуплені ще до початку повномасштабного вторгення, як і до "Калігули". А перша вистава, яку ми створювали вже на нові закупки – це "Кар'єра Артуро Уї" Бертольда Брехта. І для неї ми вже шукали донати на костюми та декорації, і нам допомагали люди. Також ми зробили два дуже круті концерти. З'ясувалося, що багато наших акторів пишуть музику і пісні. Повністю з акторських авторських пісень ми склали концерт "Музи не мовчать". Це пісні, створені вже, як реакція на війну. Другий, більш академічний концерт, називався "Файний Франко Ф'южн". Він створений за участі великого складу нашого оркестру, і в ньому звучали і автентичні українські пісні, і стрілецькі. Також ми випустили "Візит" за трагікомедією швейцарського письменника Фрідріха Дюрренматта і "Конотопську відьму" за Григорієм Квіткою–Основ'яненком. Цією виставою ми відкривали сезон. А ще ми випустили виставу до ювілею Леся Задніпровського "Загнаний кінь" за Франсуазою Саган. 12 жовтня він буде грати на великій сцені, тож принагідно запрошую глядачів.
Також в жовтні буде перша прем'єра цього сезону на камерній сцені – вистава "Житейське море" за трагікомедією Івана Карпенка–Карого до мініювілею Володимира Нечипоренка. А на великій сцені перша прем'єра жовтня – вистава "Люкс для іноземців" за п'єсою Дейва Фрімена, яку випускає Анатолій Хостікоєв з нашими провідними акторами. Дейв Фрімен був сценаристом для "Шоу Бенні Хілла", тобто це сучасний комедіограф. Комедія дуже смішна, і це теж розрада для глядача в непростий час. Навіть військові, які приходять до нас в театр, часто просять квитки на якусь комедію.
Чи все вдалося минулого сезону, попри труднощі, обстріли та вимкнення світла?
Я вважаю, що все вдалося. Це було складно, але ж ми розуміємо, що складніше людям в окопах. Тому ми не зважали на ці труднощі. Це був виклик, а не труднощі.
А що нині з постановкою "Тартюф", яка була відкладена заради "Кар'єри Артуро Уї"?
Це була реакція театру на війну. "Кар'єра Артуро Уї" – це вистава про Гітлера–Путіна. Просто про війну розповідати дуже складно, бо люди весь час читають новини, бачать кадри, і можна програти реальності. Ця п'єса написана про Гітлера, але за фактами вона дуже збігається з біографією Путіна. У них з Гітлером справді дуже багато спільного. Але ця п'єса не стільки про них, скільки про суспільство, яке дозволяє цим монстрам з'явитися. Наше суспільство не дало цим диктаторам вирости завдяки нашим Майданам і революціям.
А "Тартюф" ми планували до святкування 400–ліття Мольєра. Через війну ця п'єса була відкладена, але зараз я нарешті повернувся до неї. Вона про маніпуляцію, про заміну реальності просто словами – те, що відбувається зараз в Росії. Найголовніша думка твору в тому, що знання потрібні не для накопичення, а для здатності аналізувати, відрізняти фальшиве від реального. Бо якщо людина не вміє це відрізняти, вона отримує собі в правителі Путіна. Наступного року буде 360 років самій цій п'єсі, тому ми вирішили до неї повернутися.
Зазвичай режисери дуже прискіпливо ставляться до тексту, до слова, до літературної основи. Старі, хоч і хороші, переклади раптом перестають відповідати нинішньому часу, сучасному звучанню. Який переклад "Тартюфа" ви будете реалізовувати?
Це справді родзинка на торті, адже грати ми будемо новий переклад. Його зробила Ірина Вєдіна, яка ніколи не робила перекладів віршованих п'єс. До того ж, Мольєр писав в дуже складному розмірі. Тому я дуже вдячний Ірині, бо старий переклад справді звучить менш актуально. Насправді старі переклади дуже якісні і цікаві для літературознавців. Але для сцени потрібне нове звучання. "Тартюф" вийде у нас або в грудні, або в січні. А в березні-квітні, маємо надію, що наш режисер Іван Уривський зробить "Марію Стюарт" за Фрідріхом Шиллером. Ця п'єса теж понад два сторіччя не сходить зі сцен світових театрів. Вона про трагічний конфлікт двох королев – шотландської Марії Стюарт і англійської Єлизавети Тюдор. Красива історична п'єса, в якій теж є актуальні смисли, які Іван вміє блискуче діставати з класичних текстів. Я теж з нетерпінням очікую на цю прем'єру.
Взагалі у нас сезон найкрутіших драматургів – Мольєр, Шиллер і Шекспір. В травні-червні ми ще плануємо зіграти Короля Ліра" з Анатолієм Хостікоєвим в головній ролі. Тобто сезон дуже амбітний. І це я ще не розповів про камерну сцену. В листопаді ми плануємо зіграти вечір-реквієм пам'яті жертв Голодомору. В березні у нас буде цікава поява молодої режисерки Вероніки Літкевич, і ми теж побачимо оновлене звучання українських текстів. Поки що мова йде про твори Коцюбинського, але остаточно твір не обраний. А в квітні-травні Дмитро Чирипюк зробить виставу "Полусмак: останнє кохання Шевченка" за Володимиром Петранюком. Це розповідь про останній рік життя Шевченка та його останнє кохання. Думаю, цю історію чули всі, а якщо не чули, приходьте подивитися. Це дуже цікава лірична історія.
В 1993 році ви, будучи студентом 3 курсу, увірвалися в театральний світ постановкою "Чарівниця". Це було сучасне прочитанням п'єси Карпенка–Карого "Безталанна" на сцені Театру драми і комедії на лівому березі. На цю виставу було справжнє паломництво, тому що аж настільки новою мовою в той час українську класику на драматичній сцені ніхто не представляв. Зараз ви багато говорите про те, що вам цікаво дивитися на нові прочитання класичних творів молодими режисерами. А чи не боялися ви свого часу представляти "свого" Карпенка–Карого, наробивши багато галасу в театральному середовищі?
В новому сезоні серед авторів є видатні європейці і видатні українці. Це зміна контексту існування української культури. Ми прибрали геть все російське і обрали європейське. А коли ти ставиш поруч Мольєра, Шиллера, Шекспіра і Карпенка-Карого та Квітку-Основ'яненка, вони взаємодіють і складають один для одного контекст. Приблизно так я думав і тоді, коли починав робити "Чарівницю". До цієї постановки Театр драми і комедії на лівому березі грав всі вистави тільки російською мовою. Едуард Митницький, засновник і художній керівник театру, побачив ще на 1 курсі уривок моєї курсової роботи і сказав, що з цього треба робити виставу. Звісно, я, студент 1 курсу, дуже перелякався. Але та 3 курсі він сказав: "Все. Тепер пора". Я розумів, що саме я маю робити. Росія постійно заганяла українську культуру в гетто – щось про село з народними піснями. Але коли я читав тексти цих п'єс, розумів, що люди, яких заганяли в це умовне село, вони були не селяни. Це були люди високої культури, і в цих творах закодовані дуже високі смисли. Я до цієї п'єси поставився не до як сільської історії, а як до античного тексту з напів-античними, напів-сучасними костюмами без вишиванок і шароварів.
Власне це і мала завжди робити українська культура. Хоча в ті часи, безумовно, завдання зміни контекстів ще не усвідомлювалося. І тоді це було робити складніше. Нині у глядачів є запит на нові бачення, тому і мені цікаво, як молоді таланти це зроблять.
Коли ми підбиваємо будь-які підсумки, і доби Незалежності зокрема, ми зазвичай говоримо про здобутки і невдачі, злети і поразки.
За 30 років ми пройшли досить великий шлях. Кілька десятиліть для історії – це мить. І мені здається, що від Росії ми відійшли досить швидко. Бо скільки б не душила Росія Україну, скільки б не морила голодом, не розстрілювала, вона все одно відроджується. Слава богу, що ми не потрапили в пастку Росії при Януковичу. Я дуже вдячний людям, які вийшли тоді на Майдан, бо це для нас був насправді останній вагон. Якби тоді люди не вийшли, ми б зараз з вами не розмовляли українською, і були б Радянському Союзі 2:0.
І це повернення до вашого запитання про дрони і культуру. Бо культура – це теж знаряддя боротьби. І можливо у нас недостатньо зброї тому, що для світу Росія – культурна країна. Вони створили цей бренд і вгатили в нього купу грошей. Тому нам не можна припиняти створювати наш бренд, в ми постійно це робимо – новими виставами, закордонними гастролями тощо. Ми їздили в Кишинев на форум румунських театрів ще в вересні минулого року з виставою "Коріолан". Вони хотіли побачити, як українські актори грають під час війни. І вони були в захваті не лише від героїзму ЗСУ чи гри акторів під час бомбардувань. Для них став відкриттям рівень нашої гри. Потім нас запросили в Крайову (Румунія) на Фестиваль шекспірівських театрів, де англійські критики були в захваті від нашої постановки. Світ мало знає про нас. Вони ніколи не бачили нашої роботи. Для них завжди Україна була частиною Росії або якоюсь провінцією. І ми розуміємо, що це теж наша місія – показувати світові Україну, нашу багату, самобутню, сучасну культуру.
За що ми маємо бути вдячні театру за ці 32 роки?
Я вдячний за те, що він втримався. Наші театри мають високий рівень, блискучий репертуар, навчальні заклади, які випускають акторів. Хоча мушу визнати, що режисерів нині недостатньо. І це нам треба надолужити. Відчуваючи відповідальність за це, я теж погодився на викладання режисури. Наступний курс у мене вперше буде акторсько-режисерський.
Чи не дозріли ви, як режисер, до власного театру?
Насправді я ніколи про це не мріяв. Усвідомлюю, що це дуже важка робота. Чесно кажучи, мені цікавіше робити вистави. Це просто усвідомлення відповідальності, це не є посада, до якої я рухаюся.
Яким має бути театр під час війни?
Він просто має БУТИ. Так, бракує коштів, складно емоційно, вигорають душі від щоденних новин. Але це не складніше, ніж бути в окопі. І ми це переживемо, і театр розквітне. Коли я бачу нинішніх студентів, я розумію, що з ними ми побудуємо нову культуру. Я в це вірю.
