"Росія з ненавистю ставилася до України" ― Соболєв про Декларацію 16 липня 1990 року

На фото: народні депутати від "Народної ради" після голосування за Декларацію про державний суверенітет України (зліва направо): Левко Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук'яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В'ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян, Михайло Косів. Київ, 16 липня 1990 року. © Український інститут національної пам'яті

"Події 16 липня 1990 року ― це збіг цілого ряду факторів"

Сергій Соболєв констатує, що всі крапки треба розставити чітко, бо для багатьох 1990 рік ― це вже рік незалежності. "Але хочу нагадати, що до 16 липня 1990 року існувала Конституція УРСР і ніхто не скасовував Конституцію СРСР, а керівною силою залишалась Комуністична партія Радянського Союзу. Тоді Україна не мала власної грошової одиниці, була дипломатія, але на рівні ООН та окремих структур, пов’язаних з ООН, бо так було вигідно свого часу для СРСР. У нас не було суверенної економіки і власного законодавства, ми його лише починали створювати після виборів у березні 1990 року. Тому все це відбувалося в умовах СРСР, ще далеко було до спроби путчу та інших ключових моментів. Але вже тоді Верховна Рада була чітко поділена групу комуністів, яку називали "239", та групу "Народної ради". Усе, що сталося 16 липня, це збіг цілого ряду факторів. Передусім ― це боротьба проукраїнських сил, зокрема Народного Руху України, інших громадських організацій, які все робили для того, щоб проголосити українську незалежність і не повторити помилок Українського народної республіки.

Крім того, спрацював і фактор того, що тодішньому президентові Росії Борису Єльцину потрібна була незалежність Російської Федерації, яка взагалі нічого не мала в структурах СРСР. Тут треба згадати, що країни Балтії на той момент вже оголосили свою незалежність і заявили про вихід із СРСР, тому Україна була не першою, але й не останньою. І нам дуже зіграв на руку той фактор, що комуністи боялися перебувати в тіні Єльцина, який розпочав цілий ряд реформ, досить хаотичних, невдалих, але ці реформи почали розвалювати Комуністичну партію. Тому зараз і згадують ― а звідки взялося 355 голосів за незалежну Українську державу? Тут нічого дивного немає. Комуністи у Верховній Раді УРСР настільки боялися єльцинського курсу на розвал Компартії, що готові були проголошувати незалежність навіть у тих умовах.

Борис Єльцин. Фото: duma.gov.ru

Фактор Леоніда Кравчука

Ще один значний фактор ― це те, що змінили голову Верховної Ради Володимира Івашка. Він був достатньо консервативною людиною, і коли Михайло Горбачов (перший і останній президент СРСР ― ред.) запросив його до себе другим секретарем ЦК КПРС, Івашко із задоволенням покинув Україну. А далі зіграв уже фактор Леоніда Кравчука, який був налаштований як український націонал-комуніст і був готовий іти набагато далі, що теж сприяло. І безперечно, впливали настрої людей. Усі події 1990 року ― і самі вибори до незалежної Верховної Ради, і святкування 500-річчя козацтва, коли сотні тисяч людей виходили на вулиці й колони простягнулися фактично на десятки кілометрів через усе Запоріжжя, такого ніколи не бачили. Було ясно, що прокинулась не лише західна Україна, а й центральна Україна, Київ і навіть східна Україна ― згадаймо страйки шахтарів. Усі ці фактори разом достатньо сприяли тому, щоб ми стартували у дуже серйозному процесі не лише проголошення, а й творення Української незалежної держави".

Леонід Кравчук. Фото: УНІАН

"Росія з ненавистю ставилася до творення Української держави"

"Тоді був парадокс. Здавалося б, Росія першою проголосила незалежність. На це пішов Єльцин, досить швидко ухваливши відповідні акти. Але Росія з такою ненавистю ставилася до подій із творення Української держави, що коли пригадати навіть заяви "демократів", наприклад, Анатолія Собчака, то ми взагалі не відчули ніякої підтримки з їхнього боку. Хоча вони досить активно боролись за свою власну незалежність ― Російської держави. А країни, які нас реально підтримали, це була насамперед Польща, держави Балтії, ціла низка інших. Але це відбувалось хаотично, не було загальної ситуації. Іншу підтримку ми одержали вже після провалу путчу (ГКЧП, серпень 1991 року ― ред.), після референдуму в грудні 1991 року та всіх пов’язаних із цим подій".

"Було чітко заявлено, що Україна ― це суверенна національна держава"

"Якщо прочитати Декларацію, то можна побачити дуже контраверсійні на перший погляд речі, які потім давали проблемну ситуацію. Але з іншого боку, це був реальний прорив. У Декларації було зафіксовано позаблоковий статус, фактично було закладено багатовекторність, яка нам найбільше зашкодила, а також нашу майбутню невизначеність. У Декларацію ввійшли речі, на яких наполягали комуністи. Але, з іншого боку, в документі було чітко заявлено, що Україна ― суверенна національна держава. Важко уявити, скільки списів ламали навколо одного слова ― "суверенна національна держава". Але це було записано і фактично стало стартом дуже великого процесу, який потім почав розвиватися шаленими темпами буквально за рік. Можна зараз згадати всі ці події та роль безпосередньо "Народної ради", того ж таки В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, а також людей, які були поза межами Верховної Ради, але зробили найбільший внесок і в написання Декларації, і потім у створення Української держави. 120 людей "Народної ради" змогли переламати ситуацію, маючи опонентом дуже стійку й потужну групу комуністів".

Сергій Соболєв. Автор фото: Вадим Чуприна

"Уранці 17 липня Україна прокинулась в абсолютно інших умовах"

"У Декларації було фактично проголошено ключові речі, які мають бути зроблені аж до створення власної національної одиниці. Усе це давало підстави дуже суттєво переглянути ситуацію у Верховній Раді та й у самій Україні. Ми змогли пробити такі речі! І зрозуміли, що комуністи фактично захиталися і не стали тією стіною, яка могла діяти всупереч українській державності. Тому 16 липня ― це неймовірна подія для України. Зараз може хтось це оцінює: мовляв, чому одразу не зробили якісь більші кроки? Але треба розуміти, в якому оточенні ми тоді були. Думаю, 17 липня Україна прокинулась в абсолютно інших умовах. Країна мала величезні надії та гадаю, що найбільша помилка після проголошення незалежності, після референдуму 1 грудня, після обрання власного президента ― ми не зробили найважливішого: шаленого поступу в бік НАТО та Європейського Союзу. Бо які б реформи ми не проводили, які б гарантії нам не давали, ми розуміємо, що ці гарантії нічого не варті. Варта лише 5-та стаття договору НАТО", ― підсумував Сергій Соболєв.