Фото: Facebook / Victoria Amelina
Тетяна Терен: Сьогодні, коли минуло зовсім мало часу відтоді, як не стало Вікторії, ділитися спогадами дуже важко і рідним, і друзям, і колегам. Нам всім ще буде потрібно багато часу, після того, як всі ми попрощаємося з Вікторією і в Києві, і у Львові. Нам потрібен час, щоб прийняти цей факт, в який досі важко повірити.
Вікторія – це людина з дуже-дуже великим серцем. Ми знайомі багато років, але близькими подругами були останні три роки. І мене вражало, як Вікторія непомітно, бо всі навколо про це мало знали, багато всього робила для інших. Вона вміла непомітно допомагати і тримати за руку. Але особливо ці останні роки, в час повномасштабної війни, вона щоразу на межі всіх мислимих і немислимих сил намагалася допомагати всім, хто опинявся навколо.
Я була тією людиною, яка приїхала до неї з Києва на початку березня 2022 року, коли в Києві ситуація ставала дедалі небезпечнішою. Вікторія прийняла тоді і мене, і мою подругу, і моїх рідних, і ми досить довго жили у неї. Я спостерігала за тим, як вона приймала людей з різних міст і містечок України, насамперед, із Нью-Йорка, селища на Донеччині. Вона його особливо любила, організувала там літературний фестиваль, допомагала всім, хто був зі Сходу України: надавала житло і фінансову допомогу, допомагала родинам з маленькими дітками виїжджати за кордон, допомагала з лікуванням. Я пам'ятаю, скільки коштів вона збирала безкінечно на дрони і машини для військових. А тоді, рік тому у Львові, ми ходили на волонтерські склади допомагати із сортуванням гуманітарних та військових речей.
Але, окрім цієї волонтерської роботи, яку Вікторія не припиняла до цього часу і ніколи її не афішувала, вона в певний момент відчула, що ролі письменниці для неї не достатньо. Вона часто запитувала, чи дійсно нині література може бути корисною, чи література здатна допомогти в умовах війни? І вона шукала для себе роль: що вона ще може робити в цих умовах, як вона може фіксувати злочини і цю геноцидальну війну, яку веде Росія проти нашої країни. Вікторія познайомилися з правозахисниками і, зрештою, почала працювати у правозахисній організації Truth Hounds, і вона стала документаторкою воєнних злочинів. Це, до речі, окрема професія, яка потребує знань, навичок, навчання. І мене вражало, як швидко Вікторія опанувала ці методики, за якими проводять записи свідчень людей на деокупованих територіях України. Надзвичайно фахово вона проводила і за кордоном свою адвокаційну роботу з прекрасним знанням англійської, термінології, юридичних нюансів. Вона говорила на весь світ про воєнні злочини російських окупантів, вимагала трибуналу над російськими злочинцями в Україні. Це була дуже психологічно непроста і небезпечна робота: Вікторія їздила на деокуповані, прифронтові території. Їхала туди одразу, повертаючись з-за кордону, не даючи собі паузи. Це була людина, яка намагалася зробити якомога більше добра для інших.
Олена Гусейнова: Вікторія була частою гостею програм на Радіо Культура. Вона була письменницею, яка на письменницю не вчилася – вона працювала в ІТ. І раптом вона з'явилася, як письменниця. Я пам'ятаю, моя колега питала в 2014 році, "чи знаю я, хто така Вікторія Амеліна?" На що я відповіла: "Ні, вперше чую". Колега розповіла про її роман "Синдром листопаду", тоді я пішла в книгарню і почала його гортати. Я дуже здивувалася, бо це була дуже "доросла" проза. Це була проза, за якою стояло дуже багато читання. І вже коли я з Вікторією познайомилася, я зрозуміла, що читання справді було дуже багато. В її помешканні було таке місце, де постійно з'являлися нові книжки, і я розуміла, що це читання не припиняється.
Другий її роман "Дім для Дома" – це роман, в якому дуже потужні рух і зміна: і тем, і оптики, і мовлення, і бажання говорити про складне. І, якщо "Синдром листопаду" – це історія про те, як ми виборюємо бажання бути вільними, то "Дім для Дома" – це складна реконструкція досвіду і примирення. Це історія про дуже складний Львів, про наше складне пострадянське минуле, великі втрати і великі трагедії. Вікторія хотіла, щоб цей роман став аудіокнижкою.
Я постійно думаю про Львівський BookForum 2021 року, де я модерувала з Вікторією розмовою, яка називалася "Розмова про дім". Ми говорили про якісь екзистенційні речі, адже, з одного боку, ми відчували, що насувається загроза, з іншого, ми вже довго жили поряд із тими, хто втратив дім. Вона тоді розповідала про новий роман, над яким вона працює. І це був роман про жінку, яка працює над власною пам'яттю, родинною пам'яттю. Вона зі свого успішного життя приїжджає досліджувати свій рід на Донеччину в маленьке містечко. Вікторія показувала мені один фрагмент, пов'язаний з донецькими дорогами, яких вона сама проїхала дуже багато. І в березні 2022 року я запитала у неї про цей роман. На що вона відповіла: "Ні-ні, його, напевно, ніколи не буде". І зараз я постійно думаю про цей роман, який у нас теж відібрали. І у Вікторії, і в усіх нас.
І нова книжка англійською мовою, написана для наших партнерів, теж незавершена. В своєму останньому інтерв'ю для слухачів Радіо Культура вона розповідала, що ця книга про те, як ми переживаємо події, як ми фіксуємо ті великі злочини, які вчиняють щодо нас. Я закликаю читати твори Вікторії Амеліної. Вона написала ще дві прекрасні дитячі книжки, в одній з яких є вона сама – це дитяча книжка про неї. Всім зараз дуже боляче, і єдине, що ми можемо зробити цієї ж миті – піти у тексти Вікторії.
Прощання з Вікторією відбудеться у двох містах, які були важливими і рідними для неї: у Києві та у Львові. Прощання у Києві пройде 4 липня: о 12:00 в Михайлівському золотоверхому соборі. Прощання у Львові — 5 липня о 15:00 у Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла. Поховають письменницю на Личаківському кладовищі о 16:00.
