Фото: Публічне інтерв'ю "Читацькі досвіди в часи війни" за участю Євгенії Кузнєцової, Ірени Карпи та Богдана Коломійчука ― захід "Книжкового Арсеналу-2023" у партнерстві з Радіо Культура
― Яким був ваш читацький досвід за цей рік? Чи багато читали? Що це було за читання?
Євгенія Кузнєцова: Я ніколи не читала так багато, які ці останні півтора роки. І водночас я ніколи не читала так мало художньої літератури. Аби якось вгамувати свою тривогу, читала дуже багато новин, стрічок, інформації про дальність, радіуси дії різних ракет з різними абревіатурами. Нібито це могло якимось чином комусь допомогти. Абсолютно ні. Але це було тривожне поглинання новин. Гадаю, нам усім знайоме це відчуття практичного бездумного тривожного поглинання тексту на екрані. Художня ж література читалася дуже важко і дуже довго. І досі мені легше читати якусь історичну літературу, наукпоп, зараз читаю про Другу світову, про Гітлера і Сталіна. А художнє письмо читати важко, тож тим цінніші ті моменти, коли книжка заходить і ти можеш поринути в художній текст, тому що вона дає змогу відволіктися. Що прорвалося до мене з художнього письма? "Весілля Настусі" Ольги Богомаз, це було пов’язано з роботою, мене попросили прочитати, і я з величезним задоволенням поринула в цю книжку. Раджу її прочитати, це дуже настроєве читання.
"Я знайшов там Олексія Толстого. Ми мусимо це читати, аби знати, з ким воюємо" — Богдан Коломійчук
― Богдане, що сталося з твоїм читанням, коли ти обрав захищати нас та Україну?
Богдан Коломійчук: Рік тому я ще читав літературу, з якою за інших умов навіть і не знайомився б. Наприклад, вже військовослужбовцем я прочитав усю трилогію Кетіля Бйорнстада, зокрема "Даму з долини". Чим мені були цікаві ці переживання молодого піаніста, який не давав раду ані своєму музичному досвіду, ані своєму першому еротичному досвіду? Я й досі не можу збагнути. Але воно читалося. Можливо тому, що мені хотілося чогось діаметрально протилежного від тих реалій, у яких я перебував. А взагалі, мій незабутній читацький досвід стався вже на Донбасі, коли ми у пошуках квартири знайшли старий розбитий будинок, з якого евакуювалися мешканці, а ми, військові, там оселилися. І я почав шукати там бібліотеку. Це було страшенно незручно, бо ти ніби перетинаєш чиїсь інтимні межі. Покинутий будинок із розбитим дахом… Десь тоді я зрозумів, чому я тут, у формі, зі зброєю ― як військовий, а не як письменник. Тому що коли я знайшов тамтешню поличку, то на ній не було жодної української книжки, і в принципі книжок було мало. Це страшенно вразило. Я знайшов там лише Олексія Толстого "Хождєніє по мукам". Ми мусимо це читати, аби розуміти ворога глибше, аби знати, з ким воюємо. Без цього ніяк. Жодного естетичного задоволення це не приносить, але це один зі способів вивчити ворога, вивчити ту парадигму, в якій вони живуть, зрозуміти їхнє ставлення до самих себе як до безневинної нації, котра все робить правильно, навіть вбиває. Про це дуже влучно сказав Тімоті Снайдер.
― Ірено, нагадаю твою формулу: просто читайте, щоб вам було в кайф. Розкажи про свій читацький досвід.
Ірена Карпа: Я хапалася за нон-фікшн, за щось таке, щоб годувати мозок на фоні інформаційного хаосу, який відбувався у перші дні, коли всі ми безперервно скролили новини, десяток телеграм-каналів різного ступеню емоційності. Я тоді відклала читання. А потім зробила жахливу річ ― взяла Ремарка, вирішивши, що треба перечитувати книжки про війни, які закінчилися. І на якійсь сторінці бачу сцену, де горять заживо коні… Я не змогла читати. Але потім я взялася перечитувати втретє свою улюблену Кейт Аткінсон. Там також про Другу світову війну, але про альтернативні реальності ― як могло би бути, якби Гітлера вбили ще до початку. І ти одразу починаєш це проєктувати. Аткінсон дуже раджу. Мені зараз хочеться саме таких книжок, цікавих. Якщо говорити про професійний читацький досвід, то для мене це ― перечитувати моїх студентів. У мене є курс, який в даному випадку виріс із терапевтичного письма. Різні жінки, жодна з яких не є професійною письменницею, писали про свій досвід війни. Хтось на фронті, хтось волонтерив, багато жінок виїхали з дітьми за кордон. Цікаво було дивитися, наскільки детально вони описували перший акт ― що було у перші хвилини війни, у перший день, як пакувались, куди їхали. І в усіх дуже детальним був третій акт, написаний, коли люди поверталися ― яке це щастя знову бути вдома, спати у своєму ліжку… А другий акт був заблюрений ― увесь цей досвід міграції люди воліли не пам’ятати. Якісь зради друзів, складні ситуації, цікаво було простежувати ці тенденції у текстах молодих авторів і намагатися у кожному витягти якусь індивідуальну історію. Тому що війна ― це наш спільний досвід, але ми його проживаємо по-різному. Даю безплатну пораду, про яку ви мене не просили: ведіть щоденники, записуйте те, що з вами відбувається Адже потім за цими щоденниками писатиметься історія.
Фото: Публічне інтерв'ю "Читацькі досвіди в часи війни" за участю Євгенії Кузнєцової, Ірени Карпи та Богдана Коломійчука ― захід "Книжкового Арсеналу-2023" у партнерстві з Радіо Культура
"Я дуже сподіваюся, що всі, хто може писати, не будуть стримуватися і писатимуть" — Євгенія Кузнєцова
― За час великої війни Євгенія Кузнєцова створила роман "Драбина", де дуже влучно використано заблюрений другий акт ― акт міграції, початку нового життя. Женю, розкажи про це.
Євгенія Кузнєцова: Книжка написана не тільки з досвіду тих людей, які виїхали, а з досвіду всіх людей, які за певних обставин опинилися разом. Вони цього не планували і не збиралися жити з усіма своїми родичами, котами, собаками. І ось вони опинилися разом. Це про колективне співжиття та колективне переживання цього досвіду. Ірена влучно сказала, що треба писати щоденники. Тому що все дуже забувається. У мене такого вибору не було, писати чи не писати цю книжку, адже коли книжка йде і пишеться, то із цим мало що можна зробити. Але можна думати, чи видавати її. Зараз я думаю ― добре, що вона вийшла тоді й вийшла зараз, тому що зараз я написала б зовсім іншу книжку. Рівень деталізації, який зараз я проглядаю у цій книжці, мені сьогодні вже недоступний. Ці досвіди дуже швидко вимиваються і забуваються, через те що інформаційний потік шалений, і ми не можемо вмістити всі ці деталі, вони замінюються новими відчуттями, новими трагедіями. Тому писати мають обов’язково саме зараз ― ті, хто може. Адже є люди, у яких зараз творче оніміння, і це цілком зрозуміло. Але я дуже сподіваюся, що всі, хто може писати, не будуть стримуватися і писатимуть.
― Богдане, ти так і не пишеш зараз…
Богдан Коломійчук: На жаль, ні. Але це не означає, що література і книжки не живуть своїм життям. Є момент, коли книжку треба відпустити. Мені пощастило ― я вже відпустив усі свої книжки, вони живуть без мене, їм добре, навіть краще, ніж зі мною. Але я відчуваю, що як письменник я не зник. Мене ніхто не поставив на паузу, тому що постійно надходять читацькі відгуки.
Ірена Карпа: "Як ви гадаєте, куди йде у лютому 2022 року професійний вбивця кривдників, які лишались непокараними?"
― Ірено, у тебе вийшла книжка, над якою ти працювала в пандемічний час, але побачила вона світ вже під час війни. Розкажи про це.
Ірена Карпа: Йдеться про книжку "Тільки нікому про це не кажи". Це психологічний трилер, детектив. У центрі ― мовчання жертв насилля. Чому мовчать діти про скоєне насилля, чому суспільство каже жертві: "замовкни, нікому про це не кажи, бо ніхто тобі не повірить і казатимуть, що ти брехуха". Це був виклик сам по собі, бо дуже складна тема. Але я пишу свої книжки просто, доступно і легко. Я запакувала тему в просту форму детектива ― а хто ж є вбивцею цих педофілів? Це таке дослідження патріархального суспільства, яке питає: "а в чому ти була вдягнена, а чому ти пізно кудись пішла?" І коли сталася Буча, я подумала, що це так дрібно зараз виглядає: якісь забуті травми якихось сорокарічних тіток, щось вони пережили, а тут у людей воно ― живе, криваве… І тоді моя психотерапевтка сказала: "зробіть так, щоб усю цю історію тригернула Буча". Дія відбувається в пандемічному Парижі, й я розумію, що мені треба все це посунути на два роки вперед і переписати. Я починаю на це дивитися і розумію, що не готова. Що ніби буду хайпувати на тих подіях, які сталися. Але я зробила одну мікроскопічну зміну. Як ви гадаєте, куди йде у лютому 2022 року професійний вбивця кривдників, які лишались непокараними? Він іде на війну. Розплачуватися за багаторічну скоєну кривду.
― Богдане, а що з Адамом, головним твоїм героєм?
Богдан Коломійчук: Він живе своїм життям. Я живу зараз приблизно так, як описав його у "Триста миль на схід". Свого героя я відправив в окопи Першої світової, а за кілька місяців я сам опинився в окопах. Потім мій герой перебрався до Києва, і зараз я служу у Київському гарнізоні. Тобто я все прописав наперед, треба тепер просто почекати. Думаю, ми з моїм героєм дуже зріднилися, як ніколи.
― Женю, у вас є відчуття, що книжка може знову прийти і постукатись?
Євгенія Кузнєцова: Є відчуття, що я чекаю цього відчуття. Можливо, ми тут ділимо цей досвід, що коли книжка має бути, то в тебе з’являється певне відчуття книжки. Ти розумієш, що ось вона буде. А потім уже розпочинається нудна письменницька рутина. Я не прописую все наперед, не роблю всі ці схеми. Це такий жанр підглядання ― я відкриваю дверцята, сідаю і дивлюся за тим, як поводяться герої. А потім в якийсь момент я їх закриваю і все. Сподіваюся, що це відчуття книжки прийде, хоча гарантувати не можу. Побачимо.
