"Всі стали воєнкорами одразу після повномасштабного вторгнення"
До 24 лютого 2022 року не було стільки військових журналістів, каже Анастасія Блищик. Всі стали воєнкорами одразу після повномасштабного вторгнення: можна було отримати акредитацію від Міністерства оборони. Вона, як прес-офіцерка 47-ї ОМБР ЗСУ, постійно співпрацює із журналістами. Каже, що від них є різні запити: хтось хоче познімати в окопах, комусь треба показати затрофеєну техніку, когось цікавлять історії військових. Але на війні треба розуміти і всю специфіку роботи: що можна і треба знімати, а чого ні. Українські журналісти, каже Анастасія, більш підготовлені. Бо є 8 попередніх років війни на Донбасі. "Іноземці часто не усвідомлюють ризиків і багато чого не розуміють: що саме і чому не можна подавати і знімати. Їм треба це щоразу пояснювати. Робота має бути грамотною". Анастасія Блищик зізнається, що часто втручається в роботу журналістів. Бо знає, як саме і що запитати у побратимів, щоби вони розкрилися на камеру та мікрофон. "Я зараз в Києві і мені хочеться вже повертатися до них. Бо це звичка до людей. Ми постійно перебуваємо разом. Перед тим, як іти на війну, я себе морально налаштовувала, що буду там 1.5 роки. Але треба було себе налаштовувати на довший час. Боротьба триває і вона так швидко не закінчиться. Треба багато територій звільняти".
"Не так просто отримати особливий шеврон"
В 47 ОМБР ЗСУ служать всі достойні військовослужбовці, серед яких відомі особистості, такі як командир бригади Олександр Сак, співак Сашко Положинський, артисти брати Реви. Іван Шаламага та Валерій Маркус за результатами співбесіди набирали вмотивованих людей спочатку в свій батальйон, потім полк, пізніше бригаду. Саме тих, хто хотів служити. Бо вважали, що "не всі ті, кому вручали повістки, прагнули захищати країну. А служити в ЗСУ є і має бути почесним. І всі повинні це розуміти. Щоб отримати, наприклад, особливий шеврон, то треба було його заслужити: пробігти 10 км, 10 разів підтягнутися і залізти по канату. Тоді цей темно-зелений шеврон свідчив про те, що військовий пройшов всі випробування", – каже Анастасія Блищик.
Фото: Шаламага, Маркус, Залужний, Instagram Маркуса
Наречений, який завжди таким залишиться… Олександр Махов
Олександр Махов був учасником двох воєн. Загинув на Харківщині під Ізюмом в селі Довгеньке. Анастасія Блищик розповідає, що сам Сашко був родом із Луганська, працював там журналістом. Бачив на власні очі у 2014 році "руській мір". Коли почав розуміти, що стає небезпечно, переїхав до Києва. Рік їздив знімати Донбас. В 2015-16 роках воював за Україну в той час, як його вітчим воював тоді ж за так звану ЛДНР. Тому є бажання знайти вітчима і подивитися йому в очі. Олександр Махов продовжив роботу воєнкора. "В 2020 році ми познайомилися. Через пів року на День Незалежності в мене був прямий ефір. В одній з колон ішов Сашко. Він підбіг, поцілував у щоку, привітав зі святом і втік. Так почалося наше спілкування". Далі були спільні подорожі, походи з наметами Україною, сплави річками. Попереджав, що як тільки розпочнеться повномасштабне вторгнення, то піде на війну, як військовий. Бо мав вже за плечима бойовий досвід. Отримав орден "За мужність" III ступеня. Його загибель стала одним із поштовхів піти самій до армії. До того Анастасія Блищик три роки над цим думала. Після його загибелі зрозуміла, що треба переходити до дій. "Мені, коли я прийшла до військкомату, одразу сказали, щоб я сиділа вдома і варила борщі. Я вперто приходила поспіль 5 днів. Тоді там не витримали, дали військовий квиток, бо я вже їм набридла". В Ізюмі та Києві є вулиця імені Олександра Махова. І зупинка трамвая. Ми самі розвісили таблички на вулиці". Була дана обіцянка Сашкові, що обов'язково Анастасія перейменує вулиці на його честь, напише книгу і зніме документальний фільм.
Фото: Олександр Махов
"Я не мріяла будувати військову кар'єру"
Анастасія Блищик розповідає, що часто хейтять жінок на війні, мовляв, де ж ви там на війні, якщо маєте такі намальовані стрілки на очах. "Я це не роблю для когось. І цей процес займає всього 5 хвилин. Я люблю, щоб все було красиво. Я себе морально готувала до особливих умов на війні: миєшся серветками, нагріваєш на багатті воду. Там все це сприймається нормально. Речі немає де часто попрати." Каже, що волонтерські організації дуже допомагають жінкам. Бо в армії весь одяг чоловічий. "Я не знала, що в нас є такі проблеми, поки сама не потрапила до війська. Все має бути зручним, бо ти виконуєш багато різної роботи. Ми скидаємо мірки, а вони вже шиють та підганяють під кожного одяг". Каже, що зараз всі служать до перемоги. "Я розуміла, що в армії є наказ і його треба виконувати. І треба із цим змиритися. Є зона відповідальності бригади і ти мусиш бути там. Там ти обмежена в усьому. Хочеться повернутися до цивільної життя, а не будувати військову кар'єру. Це не було моєю мрією". Каже, що люди привозять із собою книжки, якщо є час, то читають.
"Коли прибрали Леніна, почалася травля моїх батьків"
"Я сама з лівобережної Херсонщини, яка поки в окупації. Батьки мої виїхали у вересні 2022 року. До них вороги не приходили". Каже, що там зараз дуже складно людям з проукраїнською позицією. "Я говорила про те, що коли почнеться повномасштабне вторгнення, ми втратимо Херсонщину". Переконана в цьому, бо забули і "забили" на неї. Там було більше російськомовних людей. Далася взнаки і ідеологічна занедбаність. "Коли там у 2019 році за моєї ініціативи прибрали Леніна, то я стала ворогом номер один для російськомовного населення. Почалася травля моїх батьків. Нам треба багато зробити, щоб цих людей покарати. Мої друзі крокували з російським прапором. Вчителі, які вчили мене свого часу, зараз вчать російському патріотизму. Але ми все одно неодмінно переможемо. До цього треба докладати максимум зусиль. Поповнювати лави ЗСУ. Щоб смерть багатьох не була даремною".
Фото: з особистого архіву Анастасії Блищик
