war

Свободу не спинити. Спецпроєкт до Дня Гідності та Свободи

21.11.2022 р., 22:04

У спецпроєкті Українського радіо з нагоди Дня Гідності та Свободи історики, громадські діячі та політики згадують Революцію Гідності та обмірковують ключові риси українців, які допомагали протистояти і перемагати ворогів демократії та свободи.

Дев’ять років тому, 21 листопада 2013 року, Майдан Незалежності у Києві та центральні площі інших міст України стали місцем зібрання тисяч людей. Наприкінці листопада у Вільнюсі мав відбутися саміт "Україна-Євросоюз", під час якого було заплановано підписати Угоду про Асоціацію. Раптова відмова уряду Миколи Азарова від євроінтеграції обурила українців, які почувалися зрадженими. Це був уже другий випадок масових акцій у центрі столиці, адже 21 листопада 2004 року розпочалась Помаранчева революція, спричинена намаганнями влади підтасувати результати виборів президента. І в 2004-му, і в 2013 роках українці здобули перемогу.

Відомий громадський діяч, народний депутат кількох скликань Олександр Доній переконаний, що це не було випадково. Він окреслює українців як дисидентську націю: "Одна з позитивних наших рис ― це вміння боротися, відстоювати власні права і свободи. І це не лише "Майдани". Насправді "Майдани" ― це одноразові вибухи героїчної енергії, які відбувалися протягом останніх 35 років. Але якщо проаналізувати історію України, то ми великою мірою ― дисидентська нація".

За часів перебування під Польщею українці демонстрували конфесійне дисидентство, виборюючи такі ж права для православної церкви, якими користувалася католицька. Зрештою низка повстань призвела до утворення протодержави Богдана Хмельницького і постання козацького міфу. Так само і за часів Російської імперії українці формулювали ідеї свободи, зокрема у "Книгах буття українського народу" було окреслено ідею всеєвропейської федерації, чільне місце у якій мала посісти і незалежна Українська держава. Олександр Доній продовжує: "Якщо аналізувати Українську революцію 1917-1921 років, то це один із прикладів утворення національної держави лише завдяки чіткому національному рухові, у першу чергу. Більшовицька партія була змушена змінити свою позицію у національному питанні, і фактично була утворена квазідержавність, яка в подальшому уможливила перехід у 1991 році до незалежної України. Якщо брати період СРСР, то багато політв’язнів, що перебували в таборах, якраз підкреслювали величезну кількість українців порівняно з іншими етнічними групами. Тобто українці були передовим загоном у виборюванні прав і свобод".

Голова Інституту національної пам’яті Антон Дробович погоджується, що прагнення до свободи має глибокі історичні корені, що сягають доби козацьких вольностей. Проте особливо болючий ― досвід ХХ століття, який показав надвисоку вартість української бездержавності: "Це пам’ять про ціну бездержавності. Перші визвольні змагання 1917-1921 років не принесли очікуваного результату українцям. Ми втратили власну державність, опинилися під радянським комуністичним контролем та отримали наслідки. Величезні втрати під час комуністичних репресій у 1920-30 роки, Голодомор, і ціле ХХ століття сформувало у нас чітке розуміння, що без власної свободи та суб’єктності неможливо жити. Відповідно, за свободу треба боротися".

Потяг до волі закарбований в українців мало не на генетичному рівні. Олександр Доній пояснює, що цей кількасотрічний досвід передавався від покоління до покоління як певна модель поведінки: "Я підкреслюю цей історичний екскурс, аби ми розуміли, що "Майдани" ― це не наша вигадка. Наша воля до перемоги накладена на нашу історію і передавалась певними натяками та інформацією нашими попередниками. І саме завдяки цьому ми виходили на "Майдани". Саме тому кремлівці і зараз помилилися, коли пішли війною, думаючи, що українці готові підкоритися, як росіяни. Але в крові та історії закладено інше". На думку Антона Дробовича, усвідомлення історичної тяглості боротьби за свободу допомогло українцям вистояти і в теперішній великій війні: "Ми змогли відбудувати візію тяглості державотворчої традиції від Київської княжої держави до сьогодення. Усвідомлення історичного контексту допомогло продовжити боротьбу за свободу під час Революції Гідності. Спершу свободу вибору шляху, а згодом і ширшу свободу від зовнішнього управління росіянами. Усі наші побоювання і перестороги, що Росія зазіхає на нашу свободу, остаточно справдилися з цією війною".

Важливим чинником успіху Майдану став поступовий та поступальний розвиток громадянського суспільства. Йдеться про незалежні громадські та культурницькі організації, правозахисні рухи, невеличкі незалежні політичні об’єднання. Усі вони виступали потужною силою, яка не дозволила владі скотитися в авторитаризм. Громадська діячка Ольга Решетилова підкреслює виняткову важливість цих процесів: "Поклик боротися за права починався ще у 1990-х роках, була акція "Україна без Кучми", на жаль, провальна. Але це був рух громадянського суспільства, коли воно лише формувалося. Ці горизонтальні зв’язки виникали по країні і ставали дедалі міцнішими. У 2011 році згадаймо "податковий майдан", ситуацію у Врадіївці, тобто громада не погоджувалася мовчати і дедалі більше було чути голос громадянського суспільства. Найбільша хвиля здійнялась у 2013 році ― було досягнуто точки, коли критична маса суспільства усвідомила себе громадянами країни".

Ольга Решетилова додає, що вагому роль у процесі формування громадянського суспільства в Україні відіграли західні, зокрема американські інституції та фонди. Упродовж років вони підтримували демократичні організації в Україні, пояснювали, як працює демократія, ділилися досвідом тощо. Ольга переконана, що це не лише спрямувало процеси демократизації та лібералізації в Україні у правильному керунку, але й суттєво прискорило: "Західний вплив також допомагав більш швидкому формуванню громадянського суспільства. Недаремно ж у Росії будь-яких західних донорів чи організації, які працюють за підтримки західних фондів, оголошують іноземними агентами. Цей вплив так чи інакше допомагає рухатись у правильному напрямку. Десь на другому курсі я була в українсько-американському таборі, де ми співали український гімн, і я вперше реально плакала, переживаючи патріотичні почуття. Тобто американці у нас пробудили український патріотизм, показуючи, як вони ставляться до своєї країни. Дуже важливо підтримувати ці зв’язки із західними суспільствами, бо вони цей шлях уже пройшли. Коли зараз час від часу з’являються кампанії проти "грантоїдів", я дуже обурююся, бо розумію, що без цієї західної підтримки нам було би дуже важко".

Розвинене громадянське суспільство та зароджуваний середній клас, який усвідомлював переваги вільної економіки перед зарегульованим олігархічним пострадянським типом господарювання, у підсумку стали соціальною основою Революції Гідності. Антон Дробович висловлює впевненість, що станом на осінь 2013 року всі ключові здорові та прогресивні сили суспільства мали консенсус щодо подальшого розвитку соціуму. І це дало змогу уникнути реставрації авторитаризму, якої затято прагнув режим Януковича: "Мені здається, що ключовий чинник ― строкате українське суспільство. Тобто Україна ― це справді політична нація, дуже багата, в якій у багатьох суб’єктів збіглися інтереси бути вільними і незалежними. У представників інших національностей, які пам’ятали, що таке московське домінування, у людей, які втомилися від планової економіки та авторитарних способів управління у господарстві. Відповідно, утворився консенсус бізнес-еліт, етнонаціональних громад, які розуміли, що інтегрована у європейський простір вільна країна є вигіднішою для всіх".

Громадський діяч та ветеран російсько-української війни Масі Найєм яскраво описує ключові засади вільного демократичного суспільства, яке українці, що виходили на Майдан, прагнули побудувати. Він говорить, що ключовою цінністю такого суспільства є вільна людина та її права: "У першу чергу це повага до окремої людини. Йдеться про те, що ця людина може вільно розвиватись до того моменту, поки це не шкодить оточенню. Ми в суспільстві ухвалили договір, що кожна окрема особистість є унікальною. Ми не робимо зі своїх людей рабів, а створюємо такий простір свободи, щоб люди могли розвиватись і відчувати себе у безпеці. Свобода ― це про безпеку та взаємні обов’язки. Це не означає, що кожен може робити все, що захоче. Це означає, що кожен поважає простір іншої людини і при цьому має можливість бути згодним чи не згодним із державою та організацією того простору, який ми називаємо Україною".

Подивившись спершу на Європейський Союз, а опісля – на Росію, зовсім не важко було збагнути, яке із суспільств пропонує модель із відповідними цінностями. Народна депутатка України і колишня Віце-прем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе розповідає, що бажання стати демократичною країною визначило один-єдиний правильний вектор геополітичного розвитку для українців ― інтеграцію з Європейським Союзом: "Сформульоване для себе суспільством бажання відірватися від деспотії та диктатури було дуже чітким і в Помаранчевому Майдані, і в Майдані Гідності. Але чи було це чітке усвідомлення, що ми йдемо в Європу, гадаю, воно прийшло у процесі революції. Тому що весь цей час люди виходили за свої права. А права людини, демократичні свободи і справедливість ― це ті речі, що визначають європейську спільноту, західну цивілізацію. І тому, з точки зору базових цінностей, безперечно, це був рух від Москви до Заходу".

Іванна Климпуш-Цинцадзе невипадково підкреслила, що усвідомлення цілей українським суспільством не було одномоментним і пройшло протягом десятиріч помітну еволюцію. Попри те, що здорові сили суспільства станом на осінь 2013 року мали консенсус щодо необхідності змін та необхідності вибороти свої права, єдиної візії результатів цієї боротьби не було. Олесь Доній, організатор та учасник трьох революцій, підкреслює брак чіткого окреслення цілей Революції Гідності: "Кожна з українських революцій ― це була боротьба за мрію. Але у нас є брак системності. І якщо студентська Революція на граніті мала чіткі вимоги та структуру керування, то ці вимоги були прийняті частково чи повністю постановою Верховної Ради. А Помаранчева революція, і особливо Євромайдан, мали проблеми з нечіткими формулюваннями своїх вимог, з нечіткою структурою керування, що призводило після перемоги до відчуття, що перемогою може скористатися хтось інший. Якщо Майдан не спромігся створити свої керівні структури та чітко означити свої вимоги, то з’являється більш системна сила, яка буде керувати".

На певних розбіжностях громадянського суспільства і політиків під час Революції Гідності наголошує й громадська діячка Ольга Решетилова. Вона переконана, що рушієм змін в Україні завжди виступало й виступає громадянське суспільство, якому доводиться підштовхувати й тягнути політиків за собою. Через це громадська діячка скептично оцінює об’єднання громадського та політичного секторів Євромайдану в один рух: "Я вважаю, що це було помилкою ― об’єднання двох Майданів. Тому що громадянське суспільство і суспільство загалом розвивалося набагато швидше, ніж це робили політики, які дуже часто були штучними. Тобто це не були політики, які виросли із суспільства, це були олігархічні проєкти. І я тоді сприйняла це об’єднання як дуже неправильний крок. Потім ми неодноразово бачили, що це великою мірою заважало. Часто політики гальмували настрої Майдану, обзивали найбільш радикальних майданівців провокаторами. Мені здається, що весь подальший період політики наздоганяють громадянське суспільство. Це і правозахисне середовище, і волонтерське, й антикорупційне, й експертне. Воно все-таки задає порядок денний, а політики наздоганяють".

Хай там як, але ціною великої жертовності й самовідданості українцям вдалося відстояти свою свободу під час Революції Гідності. Перемога Євромайдану означала остаточний та незмінний вибір українського народу на користь демократизації, лібералізації, європейської та євроатлантичної інтеграції. Попри те, що Росія анексувала Крим та окупувала частину Донецької та Луганської областей, Україна спромоглася зберегти свій суверенітет, підписати Угоду про Асоціацію з Євросоюзом і піти шляхом реформування. Іванна Климпуш-Цинцадзе підкреслює, що політикам і суспільству в 2014-22 роках вдалося зробити дуже багато, хоча чимало лишилося й не зробленим: "Ми точно пройшли неймовірний шлях від того, де ми перебували в 2014 році, до того, де ми перебуваємо зараз. З точки зору і управлінських, і демократичних процесів, ми рухались у правильному напрямку, який ми для себе визначили і заявили. На жаль, вдалося не все. І зараз пожинаємо певні плоди того, що ми не скористалися повною мірою усіма можливостями протягом 8 років після Революції Гідності до початку повномасштабного вторгнення Росії, ми не зробили все, щоб мати сильні інституції для забезпечення верховенства права".

24 лютого 2022 року була перегорнута чергова сторінка в історії української боротьби за свободу. Повномасштабне російське вторгнення стало великим викликом для українців, але й засвідчило їхню спроможність відповісти на цей виклик. Згуртованість та консолідованість української нації здивували не тільки Росію, яка сподівалася за два тижні встановити у Києві маріонетковий уряд, але й західний світ. Сьогодні доля української державності вирішується передусім на полі битви, а вже у другу чергу – за столами переговорів дипломатів. Глава Українського Інституту національної пам’яті Антон Дробович, який добровольцем приєднався до лав Збройних сил України, наголошує на провідній ролі української армії: "Однозначно, Збройні Сили є ключовим рушієм. Я б навіть сказав ― осердям цієї війни. Дипломатія, міжнародні відносини, усі ці "глибоко стурбовані" або справді корисні партнери ― усі обертаються навколо стрижня, яким є ЗСУ. Якби не український народ, що зі зброєю в руках, затято і дуже мотивовано захищає свою свободу, то весь цей навколовоєнний флер був би неможливий. А завдяки тому, що він є, відбувається поєднання дипломатичного і культурного фронтів, і ми стоїмо дуже потужно".

Завдяки героїзму Збройних сил Україна не тільки зберегла свою державність, але й зробила фантастичний крок на шляху європейської інтеграції. У червні 2022 року Європейський Союз визнав нашу країну кандидатом на членство. У такий спосіб українці отримали те, про що учасники Євромайдану 9 років тому могли хіба мріяти. Іванна Климпуш-Цинцадзе, однак, підкреслює, що для подальшого руху до членства Україні не слід забувати про глибокі й справжні реформи: "Абсолютно безпрецедентне історичне рішення ЄС надати нам кандидатський статус. Те, що здавалося неможливим на початку 2022 року, вже стало історією. І зараз є дві складові, від яких залежить, наскільки успішно ми можемо розраховувати на початок перемовин наступного року. Перша складова ― це не тільки зосередження на швидкості виконання 7 умов, а якість і глибина виконання цих рекомендацій. Друга складова ― це настрої та політичні рішення різних країн ЄС. Над цим треба працювати дуже потужно ― так, як ми включилися в роботу щодо надання нам кандидатського статусу. Бо це була робота не виключно уряду чи Офісу Президента, це була величезна робота парламентарів і громадянського суспільства".

Реформи потрібні не тільки для вступу до Євросоюзу, але й для руху в НАТО. Продовжує Іванна Климпуш-Цинцадзе: "Що стосується НАТО, то ми мали б вести свій діалог про те, що після завершення війни і нашої перемоги першим кроком НАТО мало би бути рішення, аналогічне до рішення щодо Фінляндії та Швеції. Станом на зараз, вважаю, що потрібно провести серйозні перемовини з Альянсом стосовно того, які політичні кроки нам потрібно ухвалити, аби ми були готові до членства. Адже у нас є проблеми з верховенством права, демократичними свободами, недостатністю нагляду над безпековими і розвідувальними структурами. Ці речі на законодавчому і процедурному рівні нам потрібно було б зробити навіть протягом воєнних дій".

Сьогодні в Україні триває війна, через яку справедливо й логічно запроваджено воєнний стан. Втім, громадська діячка Ольга Решетилова погоджується із тим, що навіть у цей час не слід забувати про просування реформ та про відданість демократичним цінностям, як-от прозорість влади. Бо в іншому разі може відбутись повернення до часів, що передували Майдану: "У мене є застереження, тому що будь-яка війна дає відкат назад у розвитку. І нам надзвичайно важливо зараз тримати в тонусі владу і політиків, для того щоб не повернутись у домайданний період. Сподіваюся, ми втримаємо це, хоча зараз багато недоговорюють, щоб не розхитувати ситуацію. Але хочеться, щоб і надалі влада перебувала під демократичним і громадським контролем".

Резюмуючи, варто зазначити, що історичний досвід та сила громадянського суспільства щоразу на початку ХХІ століття допомагали українцям виборювати свою свободу як на площах міст, так і на полі бою. Та слід пам’ятати, що свобода не дається раз і назавжди. Це те, що потрібно весь час пильнувати й стерегти. Те, за що варто й потрібно весь час боротись. Тільки тоді можна буде впевнено говорити, що свободу ― не спинити.

Фото: з відкритих джерел

Свободу не спинити. Спецпроєкт до Дня Гідності та Свободи

Новини по темі