"Конотопська битва". Художник Артур Орльонов
(Конотопська битва 1659 року, під час якої війська українського гетьмана Івана Виговського за підтримки кримських татар завдали під Конотопом поразки війську Московської держави. Але невдовзі Виговський втратив владу, а Гетьманщина опинилася у ще більшій залежності від Москви).
Армія, фактично, є державою – унікальний випадок в європейській історії
— Говоримо про вашу книгу "Козацький Марс". Що таке Гетьманщина, якою вона була? Цікаво окреслити інституційні й історичні рамки.
Гетьманщина – це те, що у нас "Вікіпедія" роз'яснює і тлумачить, як Українська козацька держава. Тобто, держава, утворена в результаті великого козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького. Держави в домодерній історії не засновуються в конкретний рік. Вони розвиваються, виникають. Формування Гетьманщини, як держави, було доволі тяглим, зайнявши всю другу половину 17 століття. Але з позиції європейської історії – це досить швидкий процес і, можливо, значною мірою через те, що його підштовхувала війна і те, що біля керма цієї держави стояла військова каста козацтва. Тому насправді цей випадок Гетьманщини унікальний. Чому? Тому що ми маємо мілітаризовані держави більшою чи меншою мірою, але коли армія, фактично, є державою, створює і кроїть її під себе – це справді унікальний випадок в європейській історії. Тому лише декілька таких державних утворень – хрестоносні ордени чи Кримський ханат – це справді держави і суспільство, структуровані для потреб війни. Гетьманщина виникла на тій території, яка була родовою вотчиною цієї вояцької касти козацтва, і тому територіально це Лівобережна теперішня Україна, Центральна і частина Правобережної. Без Запорізької Січі. Процес формування державних структур розпочався в рік повстання – в 1648 році, і в остаточному варіанті Гетьманщина була ліквідована Російською імперією уже у 80-х роках 18 століття. Тобто остаточна фаза демонтажу політичного суверенітету, адміністративної окремішності, військової в тому числі – це період початку вже 80-х років 18 століття.
Країна творилася армією
— Ми говоримо, що державні та владні інститути, які тоді виникали, були підпорядковані потребам оцього такого мілітарного державного утворення.
Так. Очільники цього повстання – найкраще, що вони вміли – це воювати. І верхівка – козацька старшина – складалася передусім із бойових командирів, генералів. Трошки згодом, уже в ході повстання, стало зрозуміло, що ці люди війни не мають особливого досвіду в творенні державних структур, в організації впорядкованого державного життя. І ця хиба в середовищі козацької старшини була компенсована, здебільшого, тією частиною руської, переважно православної шляхти, яка перейшла в цьому повстанні на бік повстанців. І це були люди, які мали правничу освіту, які мали досвід сеймикування, роботи в судочинстві – за часів Речі Посполитої, звісно. Такий класичний приклад – синтез поєднання людей меча і людей політики – це наступник Богдана Хмельницького Іван Виговський. Сам Хмельницький – теж шляхтич, але його досвід, переважно, це досвід військового командира. Тому було логічним, що ця країна творилася армією, виходячи з цих лекал, які давали військову організацію. І на період війни, до речі, це було достатньо продуктивним і ефективним способом організації державного життя. Але тут виникла дуже скоро проблема. Справа в тому, що козацьке військо в тому вигляді, в якому воно існувало на середину 17 століття – це було ополчення лицарського стану.
Хмельницький та Виговський розпочали процес формування професійної армії
Військові якості ополчення завжди нестабільні. Це військо не може воювати весь час, воює сезонно, залежить від власного домогосподарства, перебуває на самозабезпеченні. Тому на перших порах – це ще враховуючи революційний повстанський імпульс – було добре, бо це дозволяло мобілізувати одразу велику кількість вояків і в досить швидкий спосіб. Але уже через 4-5 років стало зрозуміло, що у цього ополчення є ще й недоліки. І бойовий дух починав знижуватися. Їм важко було служити більше, ніж пів року. Тотальна мобілізація робочих рук шкодила економіці краю. Досить рано козацькі провідники побачили, що в цій системі щось треба міняти. Козацьке військо може бути ядром основи. Хоча в 17 столітті такі аналоги станового ополчення вже не скликалися, поступилися місцем професійним арміям. Але, формально, шевальє, ідальго і шляхтичі несли обов'язок військової служби, просто вони змінили колію, так би мовити. Вони перетворилися з лицарів на офіцерів і генералів, які служили монарху, володарю. І тренд у розвитку військової справи полягав саме в розвитку оцих професійних армій. Те, що таке професійне військо служить на постійній основі й забезпечується державою, вже досить чітко собі уявляв і Богдан Хмельницький, й Іван Виговський. І вони якраз розпочали процес формування цієї професійної армії, яка була не альтернативою. Бо вони не могли і не хотіли відмовлятися від козацького ополчення, як основи Збройних сил. Але як доповнення – такі професійні військові частини, яким платила гетьманська скарбниця – починають створюватися уже досить рано, практично на другий рік повстання.
Олексій Сокирко. Фото: yizhakultura.com
Козацтво як масова військова сила народжується у війнах 16 століття
— Щодо міфу, що козацтво було професійними вояками, отже найманцями. Тому всі нібито наймали їх, бо вони дуже гарно воювали… Наскільки це правда?
Тут треба одразу зробити хронологічну ремарку: про який час ми говоримо? На початках свого існування козацтво – це справді дуже ефективні вояки у війнах, наприклад 16 століття. Перші козацькі ватаги виникають наприкінці 15 століття, але от як військова сила, причому масова військова сила – козацтво, вже народжується у війнах 16 століття. І це справді дуже ефективна збройна сила: це універсальна піхота, яка вміє на полі робити все, починаючи від побудови польового табору, артилерійських позицій, батарей, закінчуючи облогами, наприклад, міст і так далі. Це доволі рідкісне явище. Чому? Тому що участь у фортифікаційних роботах для європейських найманців вважалася принизливою. Вони, успадкувавши погляд на військову справу, суто лицарську, вважали, що для копирсання в землі потрібен селянин або хробак, але не лицар. Тому найманці, якщо їх і залучали до якихось фортифікаційних робіт, їм доплачували. У козаків цієї проблеми не існувало. У них був дуже прагматичний погляд на військову справу, яка дає можливість заробітку. У війнах 16 століття і Річ Посполита, і Молдовське князівство, і Московське царство справді користувалися послугами козаків, як найманців. І в цьому немає нічого осудливого. Але тут є певний парадокс. Чому? Тому що як тільки козаки зробили революцію і почали створювати свою державу, відбувається поступово демілітаризація цієї вояцької верстви. Тобто це і парадоксально, але і пояснювано з точки зору алгоритмів тодішніх соціальних реалій.
— Навіть на побутовому рівні оця осідлість, родини, господарство…
Так, абсолютно вірно.
Козацтво – це бренд
— Державне утворення, інституції державні: наскільки ми можемо загалом говорити про якийсь певний національний компонент?
Я почну свою відповідь з війська, а не з держави. Більшість армій ранньомодерного часу в Європі були доволі космополітичними і строкатими за своїм етнічним складом. Це правило діяло з певних причин, з певних обставин на сході й на заході Європи. Ми можемо говорити, що козаки творили в якомусь ранньому модерному сенсі певний національний рід війська. І про це свідчить те, що вони під цим козацьким брендом є відомі й виступають під цією власною назвою в документах, наприклад, правителів Молдови, Волощини, Трансільванії і Речі Посполитої, Московської держави. Тобто вже наявність самого слова, яке маркувало явище, свідчить про те, що це було щось окремішнє від інших якихось різновидів вояцтва. Це бренд, якщо можна так висловитися. В період пікового розвитку, який припав на час правління гетьмана Івана Мазепи, було створено певний міф, етнонаціональний, який викладений був у козацьких хроніках, у Конституції Пилипа Орлика, у текстах пізніше 18 століття про те, що ось ця земля населена козакоруським народом, який свій родовід виводить від войовничого племені хазарів, які були дуже сміливими та добрими вояками (тобто, класичний набір лицарських чеснот), які служили різним правителям, але ці вояки самі собі обирали правителів. Оця войовничість і волелюбність – за них хозарський народ поважали. Цей міф етногенетичний про витоки козацтва став однією з основ творення вже ранньомодерної української ідентичності. І цей процес тривав все 18 століття.
Дуже сумний досвід взаємин із Московським царством
Гетьманщина мала дуже сумний досвід взаємин із Московським царством. Коли Богдан Хмельницький вів активні переговори про протекторат із Московією у 1653 році напередодні Переяславської ради, він просив у першу чергу прислати в Україну гарнізони з постійним військом, щоби мати можливість повноцінно протистояти татарам і Кримському ханству, Речі Посполитій, які на той момент були головними ворогами Гетьманщини. І от Московія, скориставшись тим, що у військовій структурі Гетьманщини не існувало гарнізонних військ, як окремого роду, початки професійної постійної армії тільки розпочиналися – і маючи за собою досвід іноземних інженерів, які забезпечували фортифікаційні потреби в Московській державі, вона дуже радо скористалася цим проханням гетьмана і ці гарнізони, ввійшовши на територію України, тут залишалися уже й надалі. Починалося все із невеликого 3-тисячного контингенту, який прийшов у Київ – будете сміятися, 23 лютого – бачите, такі дати мають все ж таки якусь містику, якийсь символізм – і цей гарнізон через декілька років зріс уже в чотири рази. Москва мала тут в Україні окрему, фактично, польову армію, яка нараховувала десь до 12 000 осіб, що була розосереджена в різних містах. І фортеці в цих містах опинилися з часом під щільним контролем московських воєвод.
Переможні битви, але без виграних війн
— Поступовий перехід контролю до Московської імперії. А ми можемо говорити про якісь уроки? Чи це нерелевантно говорити про уроки тодішньої козацької держави стосовно спроможності боронити суверенітет і перекладати їх на нинішній час?
Я думаю, що можемо. Чому? Будьмо відвертими: кожен історик, навіть якщо він дотримується принципу історизму і уникає якихось паралелей, все одно це людина, яка живе в реальному часі, в реальному суспільстві й науковець не зобов'язаний, принаймні нав'язливо, викладати свої спостереження і міркування. Треба пам'ятати про дві складові суверенітету – це армія і держава. У моїй книзі ці два ключові слова винесені в підзаголовок. І сумні уроки, які подає Гетьманщина, нагадують про те, що не можна заспокоюватися і йти на поводу в ілюзії: коли є економічні піднесення, якийсь добробут з'являється завжди треба пам'ятати, що його треба боронити. Тому моя післямова до книжки починається з парадоксального спостереження про те, що ми в українській історії доби козаччини маємо переможні битви, але не маємо виграних війн. Ми мали, здавалося, дуже ефективну армію, яка змогла побудувати державу. Але ця держава, як тільки армія розслабилася, швидко почала втрачати свій суверенітет.
