Пастор, волонтер із Нідерландів, письменник на "нулі”: історії айтішників–захисників України

Пастор, волонтер із Нідерландів, письменник на "нулі”: історії айтішників–захисників України

13 вересня в Україні відзначають День програміста та комп'ютерника. 13 вересня – 256–й день року. Це число має важливе значення для програмістів. 256 – кількість чисел, які можна сформулювати за допомогою одного байту. З першого дня великої війни на захист України стало багато працівників вітчизняного IT-сектору. Українське Радіо зібрало історії трьох із них – Сергія Лисіна, який, навчаючись у Нідерландах, заснував свій благодійний фонд допомоги Україні, Івана Дурського, котрий залишив кар’єру та пішов воювати на "нуль", і Віктора Черніявського – айтішника та пастора протестантської церкви, який став оператором БПЛА і готується вирушати на фронт.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

На фото (зліва-направо): Іван Дурський, Сергій Лисін, Віктор Черніявський

Сергій Лисін: "Розумні" окуляри та порадник для подорожей

У Сергія Лисіна з Києва батьки – інженери. Дитинство пройшло в атмосфері точних наук і винахідництва. Тому хлопець обрав для навчання політехнічний ліцей і уже там здійснив свої перші розробки. Спочатку це були наукові проєкти у сфері робототехніки, пізніше його зацікавили мобільні додатки. Тож інформаційні технології у житті Сергія Лисіна ще з ліцейної парти. Його розробки неодноразово вигравали на міжнародних виставках і конкурсах. Наприклад, у  випускному класі, коли Сергію було лише 17 років, винахідник створив розумні окуляри, які рахують калорії у їжі, кількість випитої води, допомагають шукати рецепти. Це корисно людям, які слідкують за фігурою, а також алергікам та діабетикам. Тоді винахід, крім інших нагород, здобув золоту медаль у Женеві. 

"Спочатку це був робот-пожежник, який сканував поверхню та шукав, чи є вогонь. Якщо він його знаходив, то під’їжджав та гасив його. Потім був робот-помічник, який реагував на голосові команди і допомагав по дому. Можна було сказати йому: "Принеси синю чашку”, він їхав і приносив синю чашку. Було багато інших команд. 

Стосовно розумних окулярів, то це невеличкий пристрій, який одягається поверх окулярів, де є камера, кнопка і невеличке скельце. Людина, наприклад, бере яблуко в руки, дивиться на яблуко, натискає на кнопку і камера аналізує, що це за яблуко, скільки там калорій, чи варто його їсти, і на це скельце на окулярах виводиться вся інформація про їжу, яка була зісканована”, – розповів Сергій Лисін.

Сергій Лисін. Фото: Особистий архів

Також, як розповів айтівець далі, він також запускав два мобільні додатки: "Один – зі здорового харчування разом з розумними окулярами для аналізу калорій, а інший додаток для керівників проєктів. Потім ми працювали над ще одним мобільним додатком – розумним тріп-едвайзером, який аналізував, що людина постить у соціальних мережах. Базуючись на цьому, ми пропонували місця та міста для подорожей. Тобто це був провідник для подорожей, щоб допомогти обрати найкращі місця”.  

Після закінчення політехнічного ліцею Сергій Лисін почав здобувати вищу освіту в Нідерландах. Каже, обрав цей заклад вищої освіти, бо там була гарна спеціальність, яка поєднувала і програмування, і бізнес. Йшлося про підприємництво в ІТ, саме те, що Сергій шукав. Навчається хлопець англійською мовою, хоча потроху вчить нідерландську. За його словами, школи в Україні дають гарні знання з точних наук. На першому курсі університету Лисін фактично повторював програму випускного класу. Через півтора року навчання в Нідерландах в Україні почалася повномасштабна війна. І хоч Сергій Лисін перебував далеко від епіцентру страшних подій, його життя теж кардинально змінилося:

"Думки були відразу повертатися в Україну. Коли почалися новини про так звану "незалежність” "ДНР"–"ЛНР" уже було зрозуміло, що навряд це просто так закінчиться. Я просив батьків виїхати, хоча би далі від Києва, бо вони були якраз на півночі від столиці”, – розповів Лисін. Після цього хлопець почав волонтерити, зокрема приєднався до відкритого в Нідерландах штабу гуманітарної допомоги: "Розбирали речі, які приносили, відправляли ці речі в Україну. Але це була більш гуманітарна допомога. А наприкінці березня – на початку квітня 2022 року ми почали шукати плитоноски, плити, шоломи, рюкзаки. Почалася допомога саме військовим, бо гуманітарки особливо від європейців було й так дуже-дуже багато, а військової допомоги від людей не те, що мало, але хотілося більше. Спочатку я сам цим займався, збирав серед знайомих гроші. І ми відправляли хлопцям з Нацгвардії обладнання

У цьому році я поговорив із другом й ми вирішили разом заснувати фонд і зробити це все більш серйозно, вивести на більші масштаби. Зараз у нас у команді уже 11 людей працює, є два бізнес-партнери та зібрано 530 тисяч грн. Ми проводимо збір для 401 окремого стрілецького батальйону, який є частиною третьої штурмової бригади. 

Мета – щоб на місяць ми збирали хоча б по 150-200 тисяч грн на місяць. Зараз, наприклад, активний збір на машину, але паралельно з цим плитоноски, тепловізори, рюкзаки, шоломи, штани. Все, що просять, те знаходимо і відправляємо. Проте ми не лише збираємо гроші на потреби, ми також розробляємо певні проєкти, робимо телеграм–боти для пошуку безвісті зниклих і співпрацюємо з іншими ІТ–компаніями для організації заходів для інших ІТ-розробок”, – розповів Сергій Лисін.

Нині майже увесь час, крім навчання, Сергій Лисін присвячує фонду. Також допрацьовує кілька проєктів. Він для себе вирішив, що здобуде ступінь бакалавра в Нідерландах, а далі буде думати. У планах, попри все, повернутися в Україну.

Іван Дурський: айтівець, що пішов воювати 

Іван Дурський з Івано-Франківська – людина багатогранна. Йому цікаві як гуманітарні науки, так і точні. Крім того, що він айтішник, філолог, успішний письменник, так ще й тренер із кросфіту. А після повномасштабного вторгнення Іван здобув ще одну іпостась – військового.

"Я народився у місті Коломия, в 17 вже переїхав в Івано-Франківськ, де навчався на факультеті іноземних мов, "філолог, викладач англійської та німецької мови та літератури”. Але при всій моїй повазі до професії вчителя, я вирішив, що це не моє. На той час ІТ-індустрія непогано розвивалася і вирішив шукати себе там. Здобув знання, які мені були потрібні для роботи і почав працювати в ІТ. Спочатку це була техпідтримка, Supрort. Ми вирішували різні проблеми, які були в наших клієнтів конкретно з комп’ютерами, програмами чи базами даних: підключалися до комп’ютерів клієнтів і допомагали як не очистити щось від вірусів, то працювали з їхніми базами даних, допомагали налаштовувати сервери, 3D-принтери, чи робили так, щоб у них на комп’ютерах запускалися різні програми. 

А у 2018-2019-му я перейшов на "soft serve". Я працюю з доступами, як системний адміністратор. Моє завдання переконатися, що у працівників компанії клієнта є всі необхідні доступи”, – розповів Іван Дурський.  "Так сталося, коли ти працюєш в техпідтримці, то в тебе гнучкий вільний графік. Ти можеш працювати в неділю в нічну зміну, а у понеділок зранку мати вихідний. Тоді ми познайомилися з власником зали, де я почав працювати на другій роботі. Він сказав, "якщо це тебе цікавить, і в тебе є трохи вільного часу, то візьми декілька годин, поки ми не знайдемо інструктора зі кросфіту”. Так сталося, що  цим інструктором я пропрацював 6 років. Тато постійно заохочував займатися різними видами спорту і займатися своєю підготовкою. А знання – я їздив до колег вчитися, познайомився з різними тренерами. Але переважно я всього навчився сам”.

Паралельно з такими різними заняттями Іван Дурський пише книги. Працює у різних жанрах, але найкраще виходить фентезі, наукова фантастика. Найвідоміша книга Івана Дурського – "Стрімер" – була написана до повномасштабного вторгнення. Вона перегукується зі сценарієм комп’ютерної гри, над якою теж працював Іван. Там йдеться про життя в постапокаліптичному місті, яке розділене чудовиськами й людьми. У книзі також є окуповані території, "сірі” зони і описані проблеми суспільства, які нагадують сучасні воєнні реалії України. Як зазначає Іван Дурський, місцями книга вийшла пророчою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він ухвалив рішення піти воювати. Його функція в підрозділі зовсім не була пов’язана з інформаційними технологіями.  Іван став старшим стрільцем, виконуючи звичайну роботу.

Іван Дурський. Фото: Особистий архів 

"27 лютого я вже був в 102 бригаді в лавах Територіальної оборони міста Івано-Франківська. Власник зали, з яким ми товаришуємо, подзвонив і сказав, що в бригаді є місце в обхід військкоматів, черг. Я хотів приносити користь, хотів захищати, що моя сім’я була в безпеці. Я не шкодую про свій вибір, зараз зробив би так само”, – розповів Дурський. Хлопець поділився, що його бригада виїхала "туди, де контрнаступ”: "Це був південь в районі Гуляйполя. Мої побратими все ще зараз перебувають”. 

"Війна не така , як у фільмах. Там нема Рембо, який один з кулеметом виносить усіх. Коли ми туди їхали, я зустрів машину, хлопці везли тіло свого  побратима. Це найперший спогад, як тільки ми почали їхати на війну. Потім приїхали й думали, що все буде свистіти, кулі та снаряди розриватися. Але ми приїхали спочатку на третю лінію, там був відносний спокій: гримало, гупало, але ми встигали і вкопуватись, і заховатись”, – пригадує Іван Дурський. Він додає, що не бачив на Підвні місцевих мешканців, які мали би проросійські погляди: "Мені не такі траплялись, цілком нормальні притомні люди. Хочуть допомогти, щось запитають, розкажуть, куди прилетіло. У нас була історія з комбайнерами, їм пшеницю треба було збирати, а вночі по тому полю, де вони мали працювати, прилетіли міни і дві не розірвалися. То ми їх зустріли, попередили "хлопці, в тому напрямку два нерозірвані снаряди. Ви ж не побачите, воно десь впало  в поле і по всьому”. Вони такі: "Так, а що робить, треба збирати”.

"Ми на третій побули може тиждень, а потім все – "нуль", "нуль", "нуль". І так от мої досі на "нулі" сидять. Півтора року. Якось ми не встигли вкопатись на спостережному посту. Лише приїхали, а нам "От, хлопці, міст, тільки хтось буде відбуватися зі сторони оркотні, мусите передати, хай його підірвуть, щоб вони не проїхали”. В наряді я не був вкопаний, не було ями, а поблизу спрацювали касетні. Це було найстрашніше, що мені снилося ще дуже довго”.

Після чотирьох місяців на "нулі” у Івана значно погіршився зір. Він і до того був не ідеальний, але після воєнних умов айтішник зрозумів, що зовсім сліпне. На одне око Іван бачив всього один відсоток зі ста. Лікарі чесно сказали: "Тебе легше списати, ніж лікувати". Це, власне, і сталося. Після звільнення Іван потребував дороговартісної операції з пересадкою. І знайшлася клініка, яка запропонувала підлікувати військового безкоштовно. Іван Дурський підняв зір з одного відсотка до 40.

Чоловік повернувся в ІТ, займається волонтерством, збирає необхідне своїм побратимам, які досі на півдні. Також Іван Дурський організовує простір у Івано-Франківську, де ветеранам та сімʼям воїнів будуть допомагати з ментально-фізичним відновленням та юридично. У планах підтримувати ветеранів у їхній соціально-трудовій адаптації. Загальна ідея  Івана – безболісно повернути колишнього військового до повноцінного цивільного життя.

Віктор Черніявський: айтішник та пастор, який керує дроном

Теперішній киянин Віктор Черніявський став програмістом відносно недавно. До того він пережив чимало трагічних подій, зокрема через окупацію втратив дім у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення якийсь час Віктор волонтерив, служив військовим капеланом, а потім зрозумів, що найбільше користі зможе принести зі зброєю в руках.

"Я народився на Луганщині на кордоні з Росією. Там виріс, переїхав сам в Луганськ, одружився, працював в продажах. Після початку війни в 2014 році я був волонтером: евакуйовував безкоштовно людей на безпечні території. В один із днів мене схопили на дорозі, взяли в полон, кинули на підвал, заарештували, я став військовополоненим. Мене катували, вибивали визнання "провини", тож 25 днів я був у полоні. Дружина залишила мого маленького сина на Хмельниччині разом із моєю тещею, повернулася  в Луганськ, шукаючи моє тіло, а знайшла мене живого. Почала до мене ходити, побачилась із комбатом і комбат наказав мене випустити. Мене випустили 27 серпня 2014 року, я переїхав на Хмельниччину, а потім у Київ”, – розповів Віктор Черніявський. "В Києві я працював також у продажах і 2019 року я почав працювати програмістом. Освіта в мене незакінчена вища, зараз я навчаюся на 4 курсі Сумського державного університету на факультеті "Комп’ютерні науки". 

"Я Java-розробник, в мої обов’язки входило створення фітч, написання коду для адмінпанелі нашого сервісу. У нас сервіс по "розумному дому", по камерах, дзвінках. Починав я з юніттестів, потім почалася сама розробка. Писав скрипти для баз даних. Я працював вдома, або ж з коворкінгів для американської компанії. В мене була маленька компанія, посередник був з Одеси, котрий виплачував мені зарплату, а сам клієнт був у Флориді”.

Віктор Черніявський. Фото: Особистий архів 

Віктор Черніявський чітко знав, що буде повномасштабне вторгнення і готувався до нього. Чоловік мав досвід початку військових дій на Донбасі, розумів, що та кількість російської техніки і військових на кордоні – не просто так. Він склав план дій, приготував речі, кошти, домовився про житло для своєї родини. Чимало знайомих програміста не вірили в те, що росіяни масово підуть. А Віктор Черніявський за кілька днів до страшної дати написав і опублікував статтю про, те, що треба робити під час евакуації людей при повномасштабному вторгненні. Нею потім багато хто скористався.

24 лютого 2022 року Віктор усе зробив, як було задумано, відвіз дружину з сином на кордон, а сам повернувся до Києва і став військовим капеланом від організації "Християнська служба порятунку".

"Я – віруюча людина, пастор церкви, служив іноземцям. Церква протестанська, найбільша в Україні по кількості людей, які приходять одночасно. Я довго служив там пастором, а капелан це духовна людина на фронті. Я розумів, що нашим воїнам, цивільним потрібна буде і духовна, і гуманітарна допомога, тож капеланство було найкращим рішенням на той час”, – розповів Віктор Черніявський. "Перша місія була в Миколаїв, коли Херсонщина ще була окупована. Потім почалися місії на Схід: ми їздили до 30 бригади як капелани. І потім я на постійній основі почав їздити до ССО "Азов. Київ”, котрі стали потім 3 штурмовою бригадою.  Влітку минулого року я був на запорізькому напрямку, а восени почав їздити в Бахмут, Соледар. Останній раз я був у Бахмуті якраз наприкінці січня перед тим, як людям невійськовим заборонили туди заїжджати. Я бачив усі жахи війни, котрі супроводжували бої за Бахмут. 

Ми завозили їжу, воду, паралельно допомагали військовим – транспортом, купляли їм машини, купляли обладнання, припаси. Плюс спілкувалися на духовні теми”. 

Зараз Віктор Черніявський вже перебуває в армії та служить у 119 бригаді: "До цього навесні я уже сильно готувався, щоб поступити служити в один із підрозділів спецпризначення. Пройшов їхній відбір і коли потрапив на курс молодого бійця в поля, я зрозумів, що не витягую фізично навантажень, передбачених для спецпризначенців. У мене було право повернутися додому, бо це була не мобілізація. Але я не залишив спроб влаштуватися в армію пілотом дрона.

Я розумію, що якщо я дроном-камікадзе знешкоджу російський танк, це буде набагато більше корисніше для держави, ніж вся моя волонтерська діяльність. Навіть якщо в цифрах подивитися: російський танк коштує 3 мільйони доларів, а я роздав і збирав допомогу на 3 мільйони гривень. Це непорівнювані речі. Плюс цей танк не буде вбивати наших хлопців”.

Невдовзі Віктор Черніявський вирушить на фронт у своїй новій ролі – оператора безпілотника. Він уже має багато годин нальоту, але безпосередньої участі у бойових діях із БПЛА ще не брав. Раніше служив на передовій як звичайний солдат: возив вантажі, військових.

Про свої армійські будні він розповідає у своєму телеграм-каналі.

Віктор Черніявський каже, що зараз не може думати ні про що, окрім фронту і підготовки до участі у військових діях. Жодне програмування, читання книг, перегляд фільмів чи навіть спілкування з родиною не дає військовому відчуття відпочинку і задоволення. Щось всередині  надломилося: в мирному житті час тягнеться і тільки, коли Віктор під обстрілами, чи на полігоні, він дійсно живе. Черніявський хвилюється, щоб цього відчуття не залишилося, коли настане наша перемога. Хай там як, він не відкидає, що із цією проблемою доведеться  звернутися до фахівців. Уже зараз вони з дружиною планують заснувати громадську організацію, у якій військовим допомагатимуть психологічно.

А до ІТ Віктор Черніявський обов’язково планує повернутися після перемоги. Тільки працювати уже буде сам на себе, без будь-яких посередників.