Римма Зюбіна. Фото: ФБ-сторінка Римми Зюбіної
"Тільки пізніше ми зробили з "Гамлета" щось високочоле, що стало еталоном світової літератури"
— У вас, Риммо, в руках "Гамлет" видавництва "А-ба-ба-га-ла-ма-га" в перекладі Андруховича?
Римма Зюбіна: Я грала в цій постановці в 2000 році в Молодому театрі. Для цієї вистави Юрію Андруховичу був замовлений переклад "Гамлета". Мова змінюється кожні 20-30 років і переклади втрачають свою актуальність. Також із кожним новим перекладом відкриваються нові підтексти, які раніше не помічалися.
— Є документальні свідчення, що в 1607 році 2 кораблі Ост-Індійської компанії пливли з Британії в Індонезію за спеціями. Дорогою вони пришвартувалися біля території нинішньої Сьєрра–Леоне, щоб поповнити провізію і поставити "Гамлета" силами екіпажу судна. Записи про це є в судовому журналі, який знайшли в 1825 році. Нам, людям, які сприймають "Гамлета", як щось високоінтелектуальне, складно уявити, що неграмотні матроси ставили для розваги "Гамлета". Шекспірознавці кажуть, що "Гамлет" в уявленні тодішніх людей – це історія про вбивство, інцест, привиди: детективний "заміс", який закінчується купою смертей. І тільки пізніше ми зробили з "Гамлета" щось високочоле, що стало еталоном світової літератури. Риммо, що для вас "Гамлет"?
Римма Зюбіна: Для мене – це роль Офелії, яку я грала. Це дуже знакова робота. Але, коли я грала цю роль, я мріяла дожити до того часу, щоб зіграти Гертруду. Офелія, на мій погляд, виписана дуже схематично і пунктирно. У мене теж виникає асоціація з трупою, яка їхала собі, їхала, і Шекспір разом із ними, і бачить Шекспір красивого юнака та й каже: "А пішли до нас у театр". Юнак відповідає: "А що ж я буду грати?". А Шекспір йому: "А зараз я тобі допишу роль". Бере п'єсу і дописує. В ній – то йде рима, то проза, то знову рима. Величезний шмат п'єси – це відсутність Офелії, до самої сцени божевілля. В кіно, на відміну від театру, це показати легше. А загалом "Гамлет" для мене – це вічний образ людини, яка бореться за правду і справедливість.
Олександр Михед: Готуючись до цієї зустрічі, я прочитав розкішну статтю1966 року, в якій антропологиня в жартівливо-відстороненій манері розповідає про те, як вона опинилася на кілька місяців із племенами Африки. Мешканці племені мали одну-єдину розвагу – вживати до сніданку пиво власного виробництва. А далі протягом дня розвивалася містерія святкування життя. А вона мала при собі тільки одну книжку – "Гамлета". Одного разу, ближче до обіду, вона вийшла поспілкуватися до племені, мешканці якого страшенно любили розповідати і слухати історії. Вона почала розповідати "Гамлета", і в першій же сцені зіткнулася з проблемою – як пояснити привида? Бо у них є тільки зомбі, а їх можна помацати. Вона побачила абсолютну різницю світоглядних систем. Те, що Гертруда одразу одружується – для них це правильно, бо вона лишається сама, господарство не оране, це треба було зробити ще швидше. І так весь сюжет постійно ставав із ніг на голову. Це – прекрасний приклад показати, що "Гамлет" – вкрай європейськоцентричний, він важливий саме для цього виміру. Для мене "Гамлет" залишається позачасовою історією. Раніше я думав про "Гамлета", що це – боротьба за своє право, за свій голос, за свій моральний вибір. А в умовах повномасштабного вторгнення виявилося, що це зовсім інша історія.
"Рамка, в середині якої відбувається вся ця історія – загроза повномасштабного вторгнення"
— Нагадаймо фабулу: Гамлет повертається додому, тому що у нього раптово помер батько. Повернувшись, він бачить, що його мати через півтора місяці після смерті батька вже одружена з дядьком, і дядько тепер король. І всі сприймають це як належне. Гамлет не розуміє, що відбувається і намагається всім пояснити, що це ненормально. Друзі йому розповідають, що в замку з'являється привид в образі батька. Гамлет зустрічається з привидом і дізнається, що батько не помер, а його отруїв Клавдій. На допомогу Гамлету приходить трупа мандрівних акторів, які зіграли сцену і показали, як відбувалося вбивство батька. Клавдій все розуміє і вирішує відправити Гамлета в Англію, щоб там його і вбили. Наприкінці відбувається велика бійня, і всі вмирають.
Олександр Михед: Дозвольте дві поправки. Перша: те, що ви розповіли – це коротка діснеєвська версія "Король лев". Друга: цікаво, що розповідаючи фабулу, ви опускаєте ключову рамку, яка зараз вийшла на перший план. Рамка, в середині якої відбувається вся ця історія – це загроза повномасштабного вторгнення. Довкола цього крутиться вся історія. Ось-ось відбудеться вторгнення. Коли король піднімає келих, стріляє гармата. Але король зайнятий святкуванням, а не підготовкою до загрози, що їхні землі будуть відібрані.
Олександр Михед. Фото: Rafał Komorowski
— Для мене основна рамка в "Гамлеті" – це сумніви і протиставлення Гамлета суспільству. Гамлет розуміє, що не може мама одружуватися з убивцею свого чоловіка, не можуть люди не плакати за королем, якого вони любили. Це ненормально. І я в Гамлеті, який не розуміє, що відбувається, але намагається виправити ситуацію, я бачу в цьому аллюзію на російсько-українську війну. Я бачу в цьому Україну, яка, зазнавши несправедливості, намагається від 2014 року докричатися всьому світові про порушення права...
Олександр Михед: …дуже різкий перехід…
—…А світ каже: "Давайте вдаємо, що цього немає. Так само це аллюзія на 24 лютого: три дні, вас завоюють, і будемо жити далі, ніби нічого не трапилося. Ми, звісно, рішучіші, ніж Гамлет, але намагаємося довести всьому світові, що є правила, і ці правила треба виконувати. Ви, Олександре, бачу, дуже не задоволені моєю версією Гамлета.
Олександр Михед: При цьому перепрочитанні очевидними стають речі, які не були для мене такими важливими, коли я це читав в університеті. Тема війни в "Гамлеті" дуже цікаво перебудовує те, на чому побудована драма – конфлікт. Насправді, в контексті всієї цієї драми тепер, оскільки тлом для всіх подій є загроза нападу, доцільно замінити конфлікт. Україна постійно доводить, що це не конфлікт, а війна. Тому і тут конфлікт треба замінити словом війна. Війна відбувається і на внутрішньому рівні Гамлета, відбувається війна всередині кожної з родин. При цьому геніальність прийому – в тотальному повторенні поколіннєвої травми, нерозривності циклу.
На наступному рівні відбувається війна буквальна між Данією та Норвегією. Тому ми в зміненій оптиці 24 лютого 2022-го або з 2014-го року загострено розуміємо, що таке війна. І це нам дозволяє бачити тепер і Гамлета. Він такий же, як і був, змінилися очі, які на нього дивляться. Очевидно, що якби Андрухович робив переклад зараз, він би допрацьовував деякі нюанси, розуміючи, на скільки лінія війни важлива. Але Україна, як Гамлет, на мою думку, там ще не проявилася.
"Саме такі гамлети і рухають історію"
Римма Зюбіна: Якби переклад Андруховича був сьогоденним, він би справді рефлексував на те, що відбувається. Я також не зовсім згодна з тим, що Гамлет нерішучий і довго думає. Він не думає, він дуже швидко починає діяти і розслідувати вбивство. Тому для мене Гамлет – це рішучість з самого початку.
— Гамлет нині здебільшого функціонує, як образ в культурі. Є навіть таке поняття – гамлетівщина. Чому, на вашу думку, Гамлет такий канонічний? Навіть люди, які не читали "Гамлета", все одно знають, хто це і частково знають фабулу. Я б сказав навіть, що Гамлет – це частина популярної культури. Це прізвище знають всі. Чому?
Римма Зюбіна: Не секрет, що переважна більшість хлопців і дівчат, які вступають до театрального вузу, читають монолог "Бути чи не бути". Для мене Гамлет – це високий образ, це образ українського героя з передчуттям першого Майдану, другого і третього. Саме такі юнаки і дівчата об'єднувалися, і спалахували Майдани. Зло покаране, але герой помирає, і в цьому є велика трагедія. Він бореться до кінця за правду, за справедливість, але гине. У Шекспіра є багато творів, і комедій, і трагедій, але саме Гамлет несе образ правдолюбства, невпинності боротьби за правду. Напевно, саме такі гамлети і рухають історію. Це архетип, тому він живий.
Олександр Михед: Шекспір – це ланка між культурними епохами. І навіть якщо ми не беремо "Гамлета", то бачимо, що він твердо стоячи на античній традиції, і в 17-му столітті знаходить сили, щоб повністю актуалізувати позачасові знання. На другому рівні Шекспір працює з актуальною для нього літературною традицією. На третьому рівні, оскільки ми говоримо про західний канон насамперед, Шекспір – серед тих, хто придумує слова і формує словник англомовної людини тодішньої і сучасної епохи. На четвертому рівні – це прецедентність тексту, його насиченість мемами, знайомими цитатами. Через безкінечну кількість екранізацій і постановок ми розуміємо, на скільки цей текст легко розбирається на конкретні складові. А на наступному рівні важливо те, що кожне покоління, залежно від зовнішніх соціально-політичних обставин, знаходить щось своє. Кожен знаходить у Шекспіра себе. На мою думку, це відбувається тому, що жити легше не стало ані людині 17-го століття, ані людині 20-го століття, ані людині часів повномасштабного вторгнення. І коли ти втомлений, розбитий, виснажений підходиш до цього тексту, розумієш, що ти не один. Чому це архетип? Тому що він максимально вписаний у ті болісні точки, в яких існуєш ти. Ми повертаємося до війни – війна з собою, війна з родиною, війна з суспільством, і зовнішнє вторгнення.
