Генрі Кіссінджер. Фото: interfax.com.ua
Кіссінджери бачили "Пивний путч" Адольфа Гітлера
Майбутній державний секретар США народився 27 травня 1923 року в німецькому місті Фюрт у єврейській родині. В дитинстві і юнацтві молодий Генрі захоплювався футболом. Проте вплив родини — батько був вчителем географії та історії — незабаром проявив схильність парубка до суспільствознавчих наук. Певна річ, що найвизначальнішу роль у біографії Генрі Кіссінджера відіграв переїзд із Німеччини до Сполучених Штатів Америки, який відбувся за наполяганням прозорливої матері. Говорить експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма" Олександр Краєв:
"Насправді перше, що треба згадати — це його батьків. Як згадували потім і його родичі, ті, що змогли пережити Голокост, який влаштувала нацистська партія, те, що згадували друзі сім'ї — вони були вкрай релігійною родиною. І це потім вплинуло і на позицію Кіссінджера під час близькосхідних криз і на те, як його приймали в Ізраїлі, де він отримав величезну підтримку саме ортодоксальної частини населення. І фактично він зростав у класичній на той момент європейській єврейській родині, в якої були перспективи, в якої були контакти, яка дійсно могла дати дітям багато чого, але сталася нацистська партія. Кіссінджери жили в невеликому передмісті Нюрнберга і були свідками становлення нацистської партії. Тобто вони бачили і "Пивний путч" Адольфа Гітлера, вони потім уже спостерігали, як нацистська партія починає себе поводити з євреями, і в 1938 році мігрували. Що цікаво, мігрували вони буквально за декілька місяців до Кришталевої ночі — того найбільшого погрому з боку нацистської партії. До речі, тоді навіть бізнеси їх сім'ї постраждали, адже Нюрнберг недалеко від того місця, де розпочалися ці погроми. Тому насправді ці роки на Кіссінджера вплинули дуже суттєво.
США, Гарвард, дисертація, "міжнародний порядок"
Приїхавши в Америку, вони влаштувалися в найбільш густонаселеному німецькомовному кварталі Нью-Йорка. Вони були чи не в останній хвилі єврейської й взагалі європейської міграції, яка змогла вирватися з Німеччини, з-під нацистського гніту. Тому для Кіссінджера навіть в самій Америці його оточення змінилося не те щоб радикально. Прикметно, що в умовах вступу Сполучених Штатів Америки до антигітлерівської коаліції, німецьке походження й досконале знання німецької мови неабияк пригодилися Генрі Кіссінджеру. Можна без перебільшення стверджувати, що ці навички стали у великій нагоді на старті його кар’єри. Продовжує Олександр Краєв. Переїхавши до Сполучених Штатів, він почав працювати на заводі, який виробляв станки для гоління, паралельно почав відвідувати вечірні університетські курси і хотів стати бухгалтером. Але в 1942 році він був мобілізований в американську армію. Там одразу побачили в ньому величезний потенціал. І майже одразу він став контррозвідником, військовим. Він став відомий і отримав Бронзову Зірку за те, що денацифікував і буквально розрив три сплячі осередки Гестапо в декількох німецьких містах. Бо він знав, з ким в Німеччині працювати, як там була облаштована адміністрація до війни, навіть які люди працювали в деяких містах. І тому своє навчання він почав, по суті, ще до цього. І Фріц Кремер став першим наставником, першим ментором Генрі. Багато хто каже, що він під’юджував Кіссінджера вступати далі в Гарвард і продовжити свою освіту".
Якщо це справді так, то пан Кремер мав неабияку рацію, підштовхнувши підлеглого до навчання у Гарвардському університеті. Провідний виш США справив потужний вплив на світогляд талановитого хлопця й по суті сформував переконання й погляди, якими Генрі Кіссінджер лишався вірним впродовж усього життя. Хоча з нього не вийшов класичний академічний учений, декілька років молодика пройшли під знаком занурення у науку. Захоплений історією політики та міжнародних відносин, Генрі Кіссінджер у середині 50-х років захистив дисертацію й написав низку праць, що принесли йому академічну відомість. Розповідає доцент Інституту міжнародних відносин Микола Капітоненко:
"Кар'єра в нього почалася після війни, вже після того, як він служив в американській армії, повернувся і потім продовжував освіту. І він здобував ступінь магістра в Гарварді й там писав дисертацію. І це, я так думаю, вирішальним чином вплинуло на його професійне становлення і на формування його поглядів. Як мені здається, взагалі те, що в молодому віці, коли дослідник тільки починає формулювати якісь свої звички чи стереотипні, чи нестереотипні уявлення про найбільш фундаментальні речі з того, що він досліджує, потім впливає все життя. Воно може змінюватись, звичайно, і змінюється — тим більше в суспільних науках. Сама парадигма змінюється з часом. Тобто ми сьогодні думаємо про міжнародну політику, не так, як думали в 50-х роках. У Кіссінджера дисертація була присвячена аналізу досвіду постнаполеонівського регулювання, постнаполеонівських війн в Європі, як формувався міжнародний порядок після Віденського конгресу, яку роль там грали видатні дипломати XIX століття. І як мені здається, в книжках, які він уже писав після того, як він пішов з посади і взагалі був в достатньому поважному віці, він раз за разом повертається до цих ідей, до цього періоду — XIX століття. Він у нього залишився улюбленим — ця золота епоха європейської дипломатії, силова рівновага, розрахунки. Підтримання миру і стабільності через цей принцип. Так само як ідеї, пов'язані з легітимністю. Поняття "легітимність міжнародного порядку" він не те щоб вигадав, але велику увагу приділяв тому, що це таке і як воно працює. Всі ці моменти були помітні пізніше саме в його академічній дослідницькій кар'єрі".
Реалполітичний Кіссінджер
"Силова рівновага", "баланс сил", "розрахунок потенціалів" — це словосполучення, запозичені безпосередньо зі словника фахівців з міжнародних відносин, яких відносять до напрямку політичного реалізму. Якщо спростити, то в політичній науці існує протистояння двох протилежних підходів. Один — реалістичний, або ж прагматичний, — стверджує, що вирішальним у міжнародних відносинах є баланс сил між великими державами. Він і тільки він може грати роль запобіжника проти конфліктів та війн. Інший підхід, який можна окреслити ідеалістичним, або романтичним, переконує в тому, що кермують цінності. Тож забезпечення та збереження миру можливе через створення міжнародних організацій та інституцій, що в їх основу покладено етичні принципи. Молодий Генрі Кіссінджер, автор класичної монографії "Дипломатія", став одним з ключових репрезентантів політичного реалізму. Розповідає завідувачка інформаційно-аналітичного відділу Українського інституту Надія Коваль:
"Кіссінджер є одним з уособлень так званого реалістичного підходу до проблем міжнародної політики, який опиратиметься, в першу чергу, на інтереси держав, а не на якісь загальні філософські чи етичні концепції. Під етичною концепцією маємо, наприклад, на увазі концепцію захисту прав людини чи якоїсь іншої ефемерної, як для Кіссінджера, міжнародної справедливості. Тобто, ідея Кіссінджера полягає в тому, що кожна держава, а його передусім цікавлять великі, потужні держави, має свої інтереси, які треба враховувати. І балансування цих інтересів, взаємний контакт між цими державами, певний діалог і є осердям дипломатії. Тобто, держави мають менше хвилюватися про те, що, припустимо, якійсь державі противник має недемократичний політичний режим. А більше хвилюватися про те, як ми можемо поговорити і взаємно врахувати власні інтереси, щоб ця міжнародна система не скотилася в стан війни чи щоб якусь війну закінчити. Тобто це підкреслено безцінісний конфлікт, який він вважає етичним, тому що, на його точку зору, саме так можна попереджувати і закінчувати війни, а попередження і закінчення війни — це основна задача дипломатії".
Експерт з міжнародної політики Українського інституту майбутнього Ілія Куса і поготів переконаний, що Генрі Кіссінджера можна окреслити як прихильника макіавеллізму. Це термін, що відсилає до поглядів італійського дипломата епохи Відродження Ніколо Макіавеллі, згідно з яким забезпечення інтересів держави є тією метою, що виправдовує будь-які засоби.
"…попри моральні питання"
"Він є політичним реалістом. Школа політичного реалізму — це ті самі люди, яких ми звикли асоціювати зі словом "макіавеллізм". Тобто він людина, яка вважає, що примат має бути національних інтересів, державних інтересів над суб'єктивними, емоційними або морально-етичними принципами й цінностями. Тобто він вважав, що треба мислити "по-державницьки" — суто реалістично. І, відповідно, досягати конкретних результатів, які зроблять кращою, безпечнішою цю конкретну державу, на яку він працював, попри моральні питання. І саме цим він і увійшов в історію. Тобто, він є одним з найвизначніших і найвпливовіших в історії США політичних реалістів при владі, особливо в 60-х-70-х, коли був пік його кар'єри. Таких більше не було".
Власне кажучи, погляди й переконання Генрі Кіссінджера було сформовано — справа лишалася тільки у тому, аби потрапити до Білого Дому й застосувати їх у реальній політиці. Як же так вийшло, що молодий науковець спромігся проторувати цей шлях й перетворився на провідного державного діяча кінця 60-х — 70-х років 20-го сторіччя? Річ, мабуть, в тому, що він від самого початку не виявив схильності до кабінетної праці. Цілком навпаки. Ще за студентських часів Генрі Кіссінджер постав талановитим організатором й активістом, котрий рано потрапив на олівець Центрального розвідувального управління. Розповідає Олександр Краєв:
"Щодо самого Гарварду, він одразу став помітний, як дуже екстравертна, дуже відкрита людина, яка могла легко піти на контакти з керівництвом університету і навіть закордонними колегами. Він став відомий, коли зміг організувати міжнародний клуб студентів-міжнародників, який мав антикомуністичну налаштованість. Це були студенти-міжнародники з демократичних держав. Основна їх мета була, як молодь зможе допомагати в новій боротьбі проти нового зла, проти комуністичних режимів. І що цікаво, саме тоді ним вперше зацікавилось ЦРУ. І фактично з другого року існування цього клубу і цих повноцінних зустрічей студентів, вони фінансувалися Центральним розвідуправління. І тоді Генрі почав з ними працювати, писати для них".
"Активність та екстравертність"
Активність та екстравертність Генрі Кіссінджера, а також його схильність до публічності та комунікації визначили й його, сказати б, медійність, що була в ті часи надзвичайною рідкістю в середовищі науковців. Замкнені у своєму колі, більшість учених займалися теоретичною працею й геть не прагнули до популяризації своїх поглядів. На противагу більшості, Генрі Кіссінджер радо давав коментарі в пресі й на телебаченні. За словами Миколи Капітоненка, в цьому сенсі він був радше схожий на наших сучасників, аніж своїх:
"Я так розумію, що він бачив себе політологом-міжнародником, людиною, яка пише книжки, статті, дає коментарі, консультує з питань зовнішньої політики. Тоді це було цікаво й актуально, бо була Холодна війна, і якісна експертиза в зовнішній політиці була потрібна американцям. Тобто ці майже 20 років до того, як він став Держсекретарем, Кіссінджер заробляв собі репутацію. І він зміг це зробити. Він зміг внести щось нове в науку, в якій тоді домінували класичні академічні реалісти. Було важко їх чимось доповнити, але він знайшов такі способи. Крім того, він зміг зробити крок у бік від власне академічної науки й спробувати на підставі своїх поглядів розробляти політичні рекомендації, зокрема в тому, що стосується ядерної зброї, це теж була дуже актуальна тема. І в такий спосіб він сформулював свій дослідницький профіль — не просто академічний вчений, як багато, можливо, більш впливових теоретиків, які були в цей час, але й людина, яка може, на підставі того, що вона знає, давати поради, зокрема і уряду, і президенту".
"Кіссінджер особисто санкціонував кожний з понад трьох тисяч бомбардувальних вильотів на територію Камбоджі та Лаосу"
20 років роботи над реноме політичного консультанта зрештою дали хороші плоди й принесли результат, коли 1969 року Генрі Кіссінджер був призначений радником з національної безпеки при президенті Річарді Ніксоні. Ще чотири роки по тому вже п’ятдесятирічний Кіссінджер обійняв іще вищу посаду — державного секретаря, залишившись і радником з нацбезпеки. Це єдиний випадок такого сумісництва в історії США. Задля того, аби зрозуміти, чому кілька років на цій посаді принесли Кіссінджеру незгасну славу, треба кількома реченнями нагадати контекст міжнародних подій. Для Сполучених Штатів Америки 1960-70-ті роки були вельми складним в усіх сенсах періодом, котрий вимагав від державців рішучих та нетривіальних підходів до розв’язання проблем. Виклики мали без перебільшення історичний та драматичний характер. Ключову рамку тодішньої політичної ситуації задавало протистояння Сполучених Штатів із комунізмом, і то — із двома його іпостасями — в СРСР та у Китаї. Протистояння було стратегічним, й головним його проявом стала Холодна війна, що загрожувала перерости у гарячу. Це був час, коли від Карибської кризи 1962 року минуло не повне десятиріччя, й США шукали можливості відвернути застосування ядерної зброї. Це був час, коли Штати із головою занурилися у війну у В’єтнамі й не мали хорошого виходу з неї. Власне кажучи, намагаючись дати раду задавненим труднощам і проблемам, Генрі Кіссінджер зміг здобути славу найефективнішого державного діяча й водночас злочинця, відповідального за масові вбивства. Говорить Олександр Краєв:
"Він у цьому плані знову виявив свою високу гнучкість, бо приходив він в адміністрацію Ніксона ще як голова Ради Нацбезпеки з дуже чітким завданням — зупинити ефект доміно. Це тоді панівна доктрина в межах Сполучених Штатів, що якщо одна держава Південно-Східної Азії стане комуністичною, відповідно всі інші за нею також падуть під комуністичним тиском. І це була доктрина, яка визначала дуже жорстку позицію стосовно Демократичної Республіки Північного В'єтнаму. І, відповідно, перша резолюція (перше рішення Кіссінджера на новій посаді, яку він пролобіював) — це початок операції "Меню". Це була величезна операція з буквально стратегічного бомбардування Камбоджі за допомогою Б-52. Це нейтральна країна, яка на той момент не брала участь в конфлікті й не мала ніякого стосунку до Північного В'єтнаму, окрім того, що північні в’єтнамці нелегально проклали там тропу Хо Ші Міна. Відповідно, це робилося без згоди Конгресу, під прикриттям, і потім виправдовувалося Кіссінджером і перед ООН, і перед громадськістю. Але, якщо ми подивимось на розсекречені документи Пентагона, виявляється, що Кіссінджер особисто санкціонував кожний з більш як трьох тисяч бомбардувальних вильотів на територію Камбоджі і Лаосу. Тобто, приходив він в адміністрацію як дуже яскравий яструб, який точно знає, що комунізм треба зупиняти лише бомбами. І не важливо, це нейтральна країна, не нейтральна, не важливо, що там було втрачено близько ста тисяч життів цивільних людей в Камбоджі. Ми маємо зупинити комунізм.
Але потім побачили, що він адаптувався. Він побачив, що виграти війну у В'єтнамі так, як він це планував, не вийде. І відповідно позиція адміністрації Ніксона (Гуамська доктрина) полягала в тому, що в'єтнамці мають воювати за В'єтнам, а не американці, і вони змусили Кіссінджера переглянути свій погляд. І з цього моменту він зрозумів, що необхідно встановити новий баланс. І це виражалося в трьох напрямках — китайському, радянському, в'єтнамському.
"СРСР ненавидів Китай, Китай ненавидів СРСР, і Кіссінджер на цьому зіграв"
У В'єтнамі, на думку Кіссінджера, вони мали на найбільш адекватних термінах завершити війну. Тобто вийти з мінімальною поразкою. Він розумів, що це поразка, але треба її було мінімальною зробити. В цей же момент це мало стримати Радянський Союз. Тобто жодних провокацій в сторону Москви, жодного загострення, нічого. І тому він почав розмови про роззброєння, які потім він описав у своїй книзі про ядерну зброю. І необхідно було дати Китаю відкритися. Кожен з цих напрямків був частиною іншого. Тобто, вихід із В'єтнаму міг бути забезпечений лише, якщо Радянський Союз перестане їм постачати зброю. Для цього були переговори про ядерку, й відповідно про те, щоб заспокоїти Радянський Союз. Але заспокоїти Радянський Союз і стримати В'єтнам було можливо лише за адекватно сильного Китаю. Нагадаю, що 1969 рік — це конфлікт за Даманський острів. Тобто, повний розкол у відносинах Радянського Союзу і Китаю. Комуністичний блок роздроблений, бо Китай не підтримує В'єтнам, тому що це не такий комунізм, як Мао заповідував, і потім була війна 1979 року. Радянський Союз ненавидів Китай, Китай ненавидів Радянський Союз, і Кіссінджер на цьому зіграв. Тобто його миролюбна позиція, позиція м'якого стримування, все одно продовжувала мати антикомуністичний характер. Цим стримуванням він просто хотів закріпити розкол комуністичного блоку".
.jpg)
Генрі Кіссінджер і Мао Цзедун, Пекін, жовтень 1971 року. Фото: Oliver Atkins,wikimedia.org
Успіх на цьому шляху забезпечив Сполученим Штатам описаний вище реалістичний підхід Генрі Кіссінджера до міжнародних відносин. Прагматизм знайшов вияв у тому, що заради нейтралізації Москви Вашингтон зміг заплющити очі на ідеологічні розбіжності із Пекіном й укласти ситуативний союз з ним. Деталізує Ілія Куса: "Тобто він вплинув на два дуже ключові процеси. Перше, політика "розрядки", яка дозволила нормалізувати стосунки США і Радянського Союзу і внести певну передбачуваність всіх відносини. І друге, це політика щодо Китаю. Нормалізація з Китаєм у 1971-72 роках дозволила створити стратегічний антирадянський китайсько-американський альянс, який став визначальним фактором в програші Радянського Союзу в Холодній війні. Це був ситуативний стратегічний альянс проти Радянського Союзу. Саме для цього Кіссінджер вважав важливим нормалізувати стосунки з Китаєм. Вони ж заради цього кинули Тайвань, викинули їх з ООН. До 1971 року в ООН Китай був представлений Тайванем. Тобто Тайвань вважався представником Китаю в ООН. Потім все змінилося і Китайська Народна Республіка вже зайняла місце замість Тайваню і до сьогоднішнього дня є постійним членом Ради безпеки. Це якраз завдяки Кіссінджеру і Ніксону і в обмін на це, що вони отримали лояльність Китаю і ситуативне партнерство проти Радянського Союзу, яке дійсно зіграло свою роль потім у падінні СРСР".
"Токсичний" нобелівський лауреат
Якщо "розрядку" й зниження напруження в протистоянні з СРСР можна цілком однозначно віднести до позитивних здобутків державного секретаря Генрі Кіссінджера, то розв’язання проблеми В’єтнаму було аж ніяк не таким елегантним. Парадоксально, але премія Нобеля в галузі миру, що її присудили державному секретарю за тимчасове досягнення перемир’я, стала радше токсичним епізодом в його житті й підкреслила контраверсійність постаті. Продовжує Ілія Куса:
"Це був 1973-й рік. Кіссінджер і тодішній лідер північнов'єтнамських партизанів (Ле Дих Тхо – ред.) отримали Нобелівську премію миру за перемир'я. Тоді були підписані Паризькі мирні угоди, які встановили перемир'я. Але все одно воно розвалилося і війна продовжилася аж вже до остаточного виходу американців з В'єтнаму і падіння Сайгона. Це досі вважається одним з найбільш неоднозначних моментів в історії Нобелівської премії, тому що, по-перше, Кіссінджер уже тоді був достатньо одіозною фігурою і багато хто протестував проти того, щоб йому давати премію — мовляв, тут вони домовилися про перемир’я, але скільки ж людей загинуло в Лаосі, Камбоджі, В'єтнамі, і абсолютно можна було цього уникнути. І з іншого боку, там був момент, коли лідер Північного В'єтнаму відмовився приймати цю Нобелівську премію, сказавши, що, мовляв, миру ще немає й Південний В'єтнам все ще не підконтрольний. А Кіссінджер прийняв її".
Більше того, противники й ненависники прагматичного стилю Кіссінджера залюбки ставлять йому на карб й низку інших сюжетів, де проявлявся, із їхнього погляду, надто цинічний підхід державного секретаря Сполучених Штатів. Надія Коваль перелічує деякі із таких епізодів: "Оця каденція Кіссінджера як спочатку радника з питань національної безпеки, а потім і державного секретаря (спочатку був державним секретарем президента Річарда Ніксона, а потім дуже коротко президента Джеральда Форда) була досить контраверсійною. Цей період викликає дуже багато суперечок. В'єтнам — це, можливо, найбільше питання. Однак були ще питання щодо підтримки Августо Піночета, щодо підтримки перевороту в Чилі. Були питання до політики його конфліктів в Пакистані, коли там відбувалися сутички, які закінчилися відокремленням Бангладешу. Тобто найбільш знаменитий, звісно, Кіссінджер акцією зближення з Китаєм, але не тільки цим. Він був активний також і в арабо-ізраїльському конфлікті, і в багатьох інших, і не в кожному з них залишив дуже сприятливий слід".
Вкрай показово, що у своїй раціональності та у відмові емоціям Генрі Кіссінджер демонстрував послідовність навіть тоді, коли йшлося про речі, які стосувались його особисто. Олександр Краєв й Надія Коваль згадують про два промовистих епізоди, що засвідчували спроможність Кіссінджера піднестися над почуттями, пов’язаними із його власним етнічним походженням.
Олександр Краєв: "Є історія, що коли він приїхав в Ізраїль, там була наша киянка Голда Меїр, яка була прем'єр-міністеркою в 70-х роках. Він приїхав і каже — "пані Голдо, я розумію, що ви очікуєте певного поблажливого ставлення, бо я єврей, але я вам маю нагадати, що я американець, держсекретар і єврей, саме в такому порядку". Вона каже — "Генрі, ми все чудово розуміємо, але в Ізраїлі ми читаємо справа наліво".
Надія Коваль: "В Ізраїлі, може, й читають справа наліво, але дуже подібну політику Генрі Кіссінджер проводив щодо радянських євреїв. Тобто коли в Радянському Союзі були якісь антисемітські практики, він говорив — "мене це не стосується". Тобто в контексті його схильності меншу увагу приділяти гуманітарним питанням і те, що він сам єврейського походження, якісь страждання, чи неможливість виїхати, чи інші репресії проти єврейського населення Радянського Союзу його зовсім не зачіпали. Він казав, що це не його питання, тому тут він був послідовний. Читай хоч зліва направо, хоч справа наліво. І тому він в контексті цієї своєї політики, цього уявлення про інтереси то рухав стосунки з Радянським Союзом ближче в сторону "розрядки" і роззброєння, то було зближення з Китаєм, то репресивний характер режиму в Пакистані йому нічим не заважав".
Кіссінджер і розв'язана Росією війна проти України
Це виглядає доволі непересічно, але й у віці 80, 90 і навіть ста років Генрі Кіссінджер продовжує залишатися вельми активним учасником як наукових, так і медійних дискусій в Сполучених Штатах Америки. Певна річ, що російська агресія – спершу анексія Криму, а віднедавна й повномасштабна війна – аж ніяк не могла оминути увагу мислителя. Так, багатьох в Україні відверто роздратували його торішні заяви про те, що заради досягнення миру Києву варто відмовитися від Криму й від територій на Сході, котрі перебували під окупацією Росії з 2014 року. Згодом Кіссінджер поділився іще одним одкровенням про те, що прагнення в НАТО не відповідає ані чиїм інтересам. Але Кіссінджер швидко зорієнтувався в ситуації і невдовзі пояснив: його не правильно зрозуміли! І раптом визнав помилковість свого погляду на Росію упродовж кількох десятиліть, і навпаки висунув ідею ледь не негайного прийняття України в НАТО. Очевидно, що у світлі вище окреслених поглядів ексдержавного секретаря, заяви Генрі Кіссінджера з української проблематики ледве чи виглядають непослідовними. За словами Миколи Капітоненка, вони цілком логічно випливають із реал-політік. Разом із тим, стверджує доцент Інституту міжнародних відносин, через рік після російського повномасштабного вторгнення Генрі Кіссінджер таки засвідчує певний дрейф та еволюцію переконань:
"Це пов'язано з його ставленням не до українців, а до великих держав. Для нього ключовою передумовою стабільності та безпеки є згода й консенсус між великими державами. Дуже важливо з точки зору Кіссінджера і багатьох інших підтримувати баланс сил, який пов'язаний з балансом інтересів. Якщо є якась велика й сильна держава, яка незадоволена своїм становищем, то це джерело потенційної небезпеки. Краще задовольнити її потреби до певного розумного рівня, ніж потім мати справу з кризами і глобальною нестабільністю. Я думаю, що виходячи з цих позицій, він у цілому вважав, що Росію краще інкорпорувати до цього міжнародного порядку, домовитись з нею. У нас просто неприйняття терміну "сфера впливу" чи "сфера особливих інтересів", але вони є у великих держав. Принаймні Кіссінджер в цьому не сумнівається. Є законні, легітимні вимоги чи легітимні побоювання цих великих держав щодо своїх інтересів у сфері безпеки. І для того, щоб з Росією легше було домовлятися, щоб вона погоджувалась на легітимність чинного міжнародного порядку, варто було б врахувати її інтереси, побоювання чи міркування у сфері безпеки, до яких, безперечно, відносилась Україна. У березні 2014-го році в Кіссінджера була в Washington Post доволі резонансна колонка про витоки та як можна розв'язувати проблему, пов'язану з анексією Криму. Він вважав, що з Росією вигідніше домовитись, нехай і ціною інтересів дрібніших держав-сусідів РФ, але для міжнародної безпеки так буде краще. Звісно, що у 2022 році ситуація змінилась принципово, бо рішення Росії почати війну надто сильно вплинуло і на сприйняття Росії, і на оцінку її попередніх кроків, і на оцінку кроків інших держав щодо Росії. Це рішення, яке справді змінило все. І Кіссінджер як адекватний дослідник переоцінив ситуацію. І особливо після того, як стало зрозуміло, що швидкої перемоги Росії не буде в Україні, що війна буде тривалою і що Росія навряд чи досягне своїх цілей, які поставила перед собою на початку, він змінив свої погляди. Фундаментально це стосується того, що вже немає сенсу домовлятися з Росією, яка все одно кинула все для того, щоб змінити і підірвати чинний міжнародний порядок. Вона не є тим партнером, з яким варто про щось домовлятися ціною інтересів інших держав. Замість цього російську загрозу треба мінімізувати. А його звичні силові підрахунки вказують на те, що вигідніше за все це зробити, підтримуючи Україну".
"Кіссінджер у нашому регіоні, по суті, переймається тільки Росією"
Солідаризується із Миколою Капітоненком і Надія Коваль. Оптика Генрі Кіссінджера налаштована на врахування інтересів великих держав, і Україна на їхньому тлі просто губиться. Втім, сьогодні, на його думку, для всіх без винятку сильних гравців – і для Росії у тому числі — буде краще, якщо Україна увійде до НАТО:
"Україна для нього надто дрібна держава, щоб нею перейматися. Він в нашому регіоні, по суті, переймається тільки Росією. Коли ми говоримо про позицію Кіссінджера щодо України, то вона, як і більшість його ідей, доволі послідовна, хоча змінюється з часом у деталях. Тобто найбільша зміна Кіссінджера в його ставленні до України і позиції України на міжнародній арені — це перехід від концепту нейтральності, яку він захищав на початку війни в 2014 році, що Україна має бути державою-буфером, мостом між цивілізаціями, до того, що зараз, виходячи з сучасної ситуації, нам треба Україну прийняти в НАТО, бо так буде краще для всіх. Але, в принципі, його мислення визначається тим, що він визначає Росію як велику державу, з якою треба рахуватися. І що дуже важливо для Кіссінджера, вона іманентно належить саме до європейської культури і європейської стратегічної культури. І у всіх розуміннях про світовий порядок аксіомою для Кіссінджера є те, що Росію навіть після 24 лютого 2022 року так чи інакше треба назад прив'язати до Європи. Він принципово не вірить в будь-який союз між Росією і Китаєм, наприклад. Ще з 80-х років він дуже погано розглядав ідею розширення НАТО на Схід, в першу чергу, на територію України. Зараз, виходячи з самої природи російської атаки, з слабкості її армії, про яку він теж прямо говорить, він уже каже, що зараз це, напевно, недоцільно. І, можливо, зараз навіть для самої Росії доцільніше все-таки, щоб Україна увійшла до НАТО. І варто Володимира Путіна переконати, що це хороший варіант, в тому числі і для нього. Тому що якщо Україна стане членом цього міжнародного об'єднання, то це об'єднання буде краще її контролювати. Аргумент у нього йде так, що ми не можемо залишити наодинці країну, яку Захід зараз дуже сильно озброїв, і країну, яка має дуже сильні територіальні претензії до Росії. Я так розумію, йдеться про намагання відвоювати наразі окуповані території — що це небезпека для Росії, небезпека для стабільності. Якщо Україну включити в ці альянси, її можна буде, грубо кажучи, контролювати і уникнути, припустимо, атаки на Севастополь чи ширше на Крим. Тобто це, з одного боку, зміна його мислення — чи має бути, чи не має бути Україна членом НАТО. Але це інструментальна зміна мислення. Це ніяк не змінює його позицію, наприклад, щодо Криму".
Генрі Кіссінджер і Володимир Путін, 2012 рік. Фото: АР
Чи не змінить мислитель свою позицію іще раз, ми, звичайно, побачимо, хоча певний скепсис щодо його ідеї апріорі витає в українському повітрі. В контексті несприйняття ідей Генрі Кіссінджера в Україні Ілія Куса зауважує на ще одному прикметному чинникові — українському романтизмі та ідеалізмі. З точки зору експерта, справа не тільки у тому, що сказав про Крим Генрі Кіссінджер: його погляди залишаються незрозумілими українцям не лише через зміст заяв. Йдеться про глибший момент — брак традиції політичного реалізму в самій Україні:
"Я думаю, проблема образу Кіссінджера в Україні полягає в тому, що в нас ніколи не розуміли і ніколи не були популярні політичні реалісти. По-перше, тому що у нас не було такої школи, на відміну від Росії. От у Росії якраз дуже люблять політичний реалізм. В Україні ніколи не було сильної школи, у нас ніколи цього не розуміли, тому що у нас ніколи такої політики не було. У нас зовнішня політика будувалася не на теоретичних принципах і часто керувалися не спайкою політиків і академіків, як у Штатах. Це були суто політичні рішення, які приймалися часто вузькою групою людей, часто у своїх персональних інтересах, тобто це не державницький підхід. І дуже часто, якщо у нас виникали цілі або амбіції, мені здається, вони більше були схожі на наївний романтизм. Це проявлялося ще під час першої спроби незалежності в 1918 році. На щастя, у нас є книжки, які можна прочитати, вивчити історію того, як наша делегація їздила то в Брест-Литовськ на переговори після Першої світової, то в Париж, як вони там себе поводили, що вони говорили, як вони сприймали світ. І нічого не змінилося. Тобто в 1991-му, коли ми отримали незалежність, ми знову відродили практику дивитися на світ широкими поверхневими мазками. Ділити всіх на друзів і ворогів. Дуже грубо, не сильно вникаючи в контекст. Тобто оскільки ми були відірвані від контексту, ми часто приймали рішення так, як ми відчували у себе всередині. Тому в нас не розуміють Кіссінджера. Тому що його підхід відразу асоціюється з цинізмом, йде зрада якась — тобто у нас відразу йдуть у крайнощі. Наприклад, Кіссінджер написав, що не треба приймати Україну в НАТО, а значить він проросійський зрадник, все зрозуміло. І ми махаємо рукою, ставимо хрест, і на цьому забуваємо. Ця проблема пов'язана з тим, що у нас школа політичного реалізму ніколи не була зрозуміла, не практикувалася, і ми не вміємо комунікувати з представниками цієї школи, наприклад, в західних суспільствах. Тому вони зараз є найбільшими скептиками щодо війни в Україні".
"Кіссінджер досі залишається людиною, яка розділяє суспільство"
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що спадщина Генрі Кіссінджера є неоднозначною й такою, якій надаються різні оцінки залежно від поглядів спостерігачів. Він зберіг ясний розум, продовжує друкуватися й залишається досить цитованим і шанованим коментатором політичних подій. За словами Миколи Капітоненка, погляди Кіссінджера як науковця і теоретика, як провідного репрезентанта політики реалізму не втратили актуальності. Більше того, й надалі впливають не тільки на науковців, але й на політиків:
"Специфіку цих поглядів треба розуміти, і треба розуміти, що в книжках, у виступах, у коментарях чи статтях Кіссінджера ми не знайдемо відповідей на всі питання. Але ми можемо знайти відповіді на питання про те, як сприймають міжнародну політику численні політичні лідери по всьому світу. Бо те, як оцінює міжнародні події, як їх тлумачить Кіссінджер, дуже інтуїтивно зрозуміло, переконливо, і в людей без спеціальної вищої освіти у сфері міжнародних відносин (а переважна більшість політиків не є спеціалістами-міжнародниками) погляди на те, чому держави воюють між собою, не воюють, що треба робити, щоб війни припиняти чи попереджати їх, взагалі чого треба прагнути в міжнародній політиці — є дуже схожими на погляди таких людей, як Кіссінджер. Вони можуть просто зрозуміло і переконливо, спираючись на аналогії, зокрема історичні, показати, що таке баланс сил, що таке поведінка егоїстів, які прагнуть цю силу максимізувати, чому вони воюють між собою, а чому вони між собою не воюють. Тому в цьому цінність, мені здається, його робіт".
Що стосується спадщини Генрі Кіссінджера як державного діяча і політика-практика, то, як вже зазначалося вище, оцінки тут цілковито полярні. Говорить Ілія Куса: "Він є фігурою неоднозначною, всі по-різному на нього дивляться. В основному є два мейнстримних підходи. Перший — він був ефективний, робив те, що державі було потрібно в той час, тобто він жив за тих обставин і умов, і в них робив те, що міг. Він це класно робив і, мовляв, вони там досягали більшість цілей, які ставили. Другий — Кіссінджер багато згаяв часу. Він насправді дуже багато приніс зла, дуже багато поганого. Багато країн залишилися травмованими через його політику і політику Ніксона. І через це Сполучені Штати втратили в довгостроковій перспективі, аніж отримали. І, взагалі, що в нього збита моральна система координат, і не можна його робити ідолом, кумиром, тобто не можна з нього робити духовного наставника нового покоління дипломатів або державних діячів у Штатах. Це все накладається на загальне протистояння в Штатах, яке зараз відбувається. Це протистояння між тими людьми, які вважають, що в цілому історія Америки — це велич, гордість і все було, можливо, не завжди правильно, але воно вже було і не можна від нього відмовлятися. І тими американцями, які вважають, що історія Америки — це ганьба, і рабство, і все це погане треба скасувати і побудувати щось нове. І Кіссінджер в цьому розколі є однією з великих постатей якраз по цій лінії. Як оцінювати його — як людину, яка зробила Америку великою, чи яка винна в купі воєнних злочинів, в яких звинувачують Сполучені Штати, і які мають покаятися? І до його 100 років він досі залишається тим, хто розділяє суспільство. В Штатах точно".
