Українського радіо

Вікторія Трибушна народилася і жила в Херсоні. Але у 2017-му разом із сином-школярем переїхала до Львова. Там познайомилася з Андрієм, який згодом став її чоловіком. Вікторія одразу знайшла у Львові роботу — очолила відділ обліку та аудиту в одній з компаній. Але разом з чоловіком вони мріяли відкрити власний бізнес — кав'ярню і назвати її планували "Кава на двох". Не тільки як символ спільної мрії, а й щоб заохочувати людей проводити час разом та цінувати цей спільнеий час. Кав'ярню Вікторія таки відкрила, але вже у пам'ять про загиблого чоловіка. Андрій ще на початку повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Жінка раніше ніколи не мала власного бізнесу, хоча працювала в готельно-ресторанній сфері і розуміла, як влаштована ця галузь. Тож перш ніж відкрити кав'ярню, вона записалась на курси, подала багато заявок на різні гранти і отримала фінансову допомогу від міської влади Львова.

Володимир Касалапа — родом із міста Щастя Луганської області. Те, що більшість українців пережили у 2022-му році, йому довелося пройти ще 2014-го. Володимиру довелося рятувати життя і вивезти родину з Луганщини, а сам він разом з батьком пішли служити до батальйону "Айдар". Після демобілізації побратими запросили до Івано-Франківська. Вже на Прикарпатті Володимир і його родина отримали квартиру. Грошей вистачило тільки зробити ремонт, а от меблів не було. Тож чоловік, хоч і ніколи не працював з деревом, вирішив зробити тумбочки та ліжка. Вийшло добре. Почав приймати замовлення від інших.

Ярослав Скрипник — керівник підприємства легкої промисловості. Весь його бізнес був у Херсоні. Там ще у 2012 році придбав стару фабрику, переобладнав і запустив у виробництво форменного одягу. Серед замовників були і Національна гвардія, і Національна поліція. За 10 років справу вдалося суттєво масштабувати. В області відкрили 6 фабрик, на яких працювали понад 450 працівників. Коли в 2022-му російські війська пройшли Чонгар, чоловік ухвалив єдине можливе рішення — рятувати життя людей. Тож Ярослав і його команда змушені були терміного виїжджати з Херсонщини на Черкащину. А от потужності підприємства релокувати не вдалося.

Ольга Катрич з родиною приїхала із Запорізької області в Маріуполь в 2015 році. Її чоловік на той момент служив у лавах "Азову", а Ольга вирішила започаткувати власну справу — відкрила етнокрамницю. Бізнес активно розвивався. Особливим попитом користувалися вишиванки. У 2020-му чоловік Ольги звільнився з армії, і родина переїхала за кордон. Після повномасштабного вторгнення чоловік не зміг бути далеко від батьківщини — повернувся і знову пішов захищати рідну державу. У березні 2022-го він загинув. Ольга хотіла повернутися додому, але Маріуполь вже був в окупації. Тож жінка вирішила оселитися у Вінниці. У березні 2024-го відкрила магазин і назвала його "Сонях".

Віктор Круглов — очільник великого харківського дитячого видавництва. До повномасштабного вторгнення його обсяги становили 7-8 млн книжок щороку. На 2022-й були колосальні плани зі зростання і розвитку. Натомість довелося вирішувати колосальні проблеми. У перші кілька тижнів повномасштабного вторгнення все зупинилося. Місто щодня обстрілювали. Розуміючи, що книжки можуть будь-якої миті просто згоріти, працівники роздавали їх дітям, які ховалися під час повітряних тривог у метро, дітям у притулках. Довелося думати про евакуацію працівників, а тут ще й треба дотриматися усіх зобов'язань і видати підручники. Щоб продовжити роботу, всі потужності, склади і працівників довелося розосередити.

Робота з дітьми — це улюблена справа Ірини Тищенко. До війни вона жила у Новій Каховці і мала свою невеличку "Студію творчості". Коли у місто зайшли росіяни Ірина продовжувала свою справу. Тепер це вже була не просто робота, а місія. Студія була одночасно — і укриттям від обстрілів, і місцем психологічної терапії. З кожним днем у місті з'являлося все більше ворожої армії. Почастішали випадки викрадення і депортації дітей, тож Ірина вирішила виїжджати, спочатку у Запоріжжя, а звідти на Тернопільщину. Жінка сподівалася, що швидко знайде роботу, але така, щоб до душі, не знаходилася. Тож Ірина вирішила почати усе спочатку і відновити улюблену справу. Написала бізнес-план і виграла конкурс, завдяки якому знову почала роботу з дітьми.

Родина Анастасії Муранової до війни жила у Сєвєродонецьку. Вони з чоловіком були підприємцями: Анастасія мала власну школу англійської мови, а чоловік — популярний ресторан. У бізнес вкладалася душа і багато коштів. У 21-му, прямо перед війною, у ресторані обновили все обладнання, а у школі зробили ремонт. Пара була щаслива і вірила, що місто стрімко розвиватиметься. Лютий 22-го змінив усе. Перші 20-ть днів великої війни подружжя провело у бомбосховищі, а потім змушені були виїхати з міста до Києва. І там почали усе спочатку.

У 22-му після місяця окупації, постійних обстрілів і допитів ФСБ Денисові Катюті вдалося виїхати разом з родиною за лінію фронту. До цього центр їхнього життя був у Мелітополі Запорізької області. Там вони мали кілька власних справ. Після евакуації чоловік почав активно займатися волонтерством. Оскільки вся допомога їхала з-за кордону, йому доводилося багато часу проводити біля пунктів пропуску. Тому ближче до кордону вирішив перевезти родину. Разом з дружиною вони обрали Луцьк. Сюди ж релакував свій бізнес — забезпечення запчастинами автотранспорт. Нині він успішно розвиває свою справу.

Людмила Сірко з Енергодару упродовж 15 років мала приватну адвокатську практику, а її родина займалася готельним бізнесом. У 2022-му росіяни звільнили Людмилу від усього, що було здобуто за довгі роки важкої праці. Але жінка не здалася і створила бізнес на новому місці, в Запоріжжі, відкривши соціальну їдальню.

Світлана Солотвінська народилася і жила на Херсонщині. Завжди шукала можливості розвитку та заробітку, тому працювала одразу на двох роботах — в аптеці і в салоні краси. Лютий 2022-го змусив зробити важкий вибір: рідні Світлани залишились в окупації на лівобережній Херсонщині, а сама жінка разом з чоловіком і друзями виїхала шукати безпечніше місце. Новим домом стала Житомирщина, там вона відкрила салон краси.