Сергій Мартинюк: Треба почати творити, аби не злетіти з катухи

Сергій Мартинюк: Треба почати творити, аби не злетіти з катухи

Для когось він Колос, для когось Капітан Смуток, хтось знає його як поета і письменника, дехто знає його як одного з організаторів фестивалю “Бандерштат”. В ефірі “Вікенду Нової Музики” на “Радіо Промінь” Сергій Мартинюк розповів, як триває підготовка до акустичного туру, робота над новим альбомом і що спільного у “Фіолета” із запашним чаєм.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Коли “Фіолет” почне збирати стадіони, я продовжу грати концерти напівквартирного формату

Ірина Саннікова: Ми бачилися з тобою у цій студії востаннє, коли вийшла пісня «Київ-Берлін-Київ». І тоді ще ніхто не думав, що з нами може трапитися пандемія. Рік минув вже з того часу, як ми на карантині. З яким настроєм ти сьогодні? 

Сергій Мартинюк: Дуже складний рік був насправді. В усіх аспектах – і в особистих, і в творчих, і концертно-організаційних. Але я живий, сиджу усміхаюся, жартую. А це значить, що летить життя далі, нові пісні пишуться, плануються нові тури, плануються нові записи, книжки. І десь всередині знаходиться ще крапаля віри у краще. Я стараюся без довгострокових перспектив жити найближчими якимись планами, найближчими радостями, які мене чекають, і так тримати себе в тонусі.

Ірина Саннікова: Якщо ти вже заговорив про найближчі плани, що планується у гурту “Фіолет”?

Сергій Мартинюк: У квітні у нас буде тур всеукраїнський. Акустичний, невеличкий, 12 концертів. Це наша друга спроба. Після осені 2020-го, коли ми збиралися їхати в тур і так в нього з відомих причин не поїхали. Формат музичний буде для нас звичним – буду я, наш гітарист Роман Андрухів.  Будуть пісні, будуть вірші. Звісно, що все буде згідно пандемічних вимог. Зали будуть різні – й великі пафосні, і менші. Намагаємося всю географію України охопити – Луцьк, Тернопіль, Хмельницький, Рівне, Суми, Харків, Запоріжжя, Дніпро, Вінниця, Одеса, Черкаси, а фінальним містом туру буде Київ. Буде ще один концерт великий сольний у Львові 20 березня. Ми  повним складом зіграємо. 

Ірина Саннікова: Коли ви із Романом Андрухівим виступаєте лише удвох, акустичним складом, що в цей час роблять ваші хлопці? Ображаються на вас, що ви їх не взяли? 

Сергій Мартинюк: Можливо. Наш барабанник ображається трішки, але періодично ми його беремо на акустичні виступи з кахоном або ще якимись перкусійними девайсами. А решта музикантів нормально реагує на це. За нормальних життєвих обставин наш концертний графік складається з однакової кількості електричних і акустичних концертів. Просто акустичний формат дуже близький мені, з нього починався “Фіолет”. Врешті, всі мої сольні концерти були акустичними. Навіть коли “Фіолет” почне збирати стадіони, я думаю, що продовжу грати концерти напівквартирного формату, бо це дуже близька для мене музика. Я кайфую від цього.

Ірина Саннікова: Загалом чому тільки в акустиці вирішили виступати, робити ці концерти?

Сергій Мартинюк: Це поняття виключно рентабельності. Тому, що коли ти їдеш повним складом – це зовсім інші дорожні витрати, побутові райдери, технічні, зовсім інші вимоги до залу. Тоді як акустичний формат вимагає менших капіталовкладень. В наш цей період карантинний це набагато економічніший підхід до організації турів.

Ірина Саннікова: А що ви гратимете?

Сергій Мартинюк: Там буде все краще, що ми на витворяли за останні десять років. Будуть новинки з майбутнього альбому. Кавери якісь, наприклад, на Макса Барських пісня «Тумани», але україномовна версія. Але програма зараз формується, вона ще достатньо мобільна, ще щось буде вноситися. Ми взагалі з Романом планували ще зробити кавер на Іво Бобула і Лілію Сандулесу, на їхню пісню «Берег любові». Але я не знаю чи ми встигнемо цю пісню зробити.  В мене є певний інтерес до української естради 90-х. 

Новий роман я написав минулою весною, коли мене трохи накрило

Ірина Саннікова: На карантині ти записував свої вірші під музичний акомпанемент, чи будуть окремі тури, де ти будеш суто поетом?

Сергій Мартинюк: Такі пропозиції періодично прилітають. Суто читанням займатися. Але поки ми про це серйозно не думали. У музичному турі ми граємо музику, через три-чотири пісні я читаю кілька вірші під музичний супровід. Тому будемо поєднувати у такий літературно-музичний формат. Оскільки я людина, яка не любить ходити на заходи, де просто читають вірші, бо мені здається, що там не заснути просто важко, то я не готовий до таких форматів, щоб я ще на сцені випадково не заснув. І за себе і за людей хвилююся, тому поки що ні. Але все може бути.

Ірина Саннікова: А чи зможуть шанувальники придбати твої книги на концерті?

Сергій Мартинюк: Вони все зможуть придбати, починаючи від футболок, барабанних паличок, постерів, листівок, чаю нашого брендованого, закінчуючи усіма моїми романами і збіркою віршів.

Ірина Саннікова: А по секрету скажи, сів уже за наступний роман?

Сергій Мартинюк: Я його ще написав рік тому на карантині. Два романи є і вийде третій. Можливо, цієї весни. Або не вийде. Я не знаю чисто з точки організаційної як там з виданням буде.  А роман я написав минулого року весною, коли мене трохи накрило, я подумав, що треба щось взяти в руки і почати творити, аби не злетіти з катухи. Я написав історію про зумерів, це покоління народжене в нульових. От є міленіали, вони народжені раніше, а зумери саме в нульових, діти Інтернету. І про те, як вони переживали реалії карантину. Роман безпосередньо про карантин, він невеликий, але якраз до річниці. 


Заново треба вчитися співати

Ірина Саннікова: Давай поговоримо про новий альбом, на якому етапі він зараз?

Сергій Мартинюк: Новий альбом у нас на етапі чергового синглу, який ми плануємо у травні видавати. Пісня називатиметься «Стежка», хоча в неї є кілька інших робочих назв. Але до того моменту, коли ми видаватимемо, я вже остаточно визначуся. Працюємо ми, як і останні кілька років, з Артуром Данієляном. Відразу скажу, що альбом буде найлегшим в історії “Фіолету”. Не скажу, що ми до цього грали хардкор чи блекметал, але десь ми дозволяли собі драйвити. Цього разу звучання буде максимально лайтове. І на це є певні життєві причини. Це, мабуть, буде поп-рок, я не хочу вже у ці стилістичні ігри гратися в 2021-му році. Але на це є трошки інші, далеко не творчі причини, я останні півтора роки лікую зв’язку, зараз проходить реабілітація, друга моя зв’язка не дуже ок працює. Я повинен вкрай обережно поводитися з цією зв’язкою. І стараюся зайвий раз не драйвувати, не переходити на якийсь екстрим-вокал, який присутній там в альбомах «True love», «Аврорі». Шанувальники дивуються, чому останні треки аж такі лайтові, ледь не лаунжові. Це певна вимушеність життєва, але це шлях, цитуючи фільм «Мандалорець». І ми зараз ним ідемо. Я сподіваюся, що повернуся до колишньої форми. Але з музикою я категорично не збираюся зав’язувати.  

Ірина Саннікова: Що ж сталося з твоїм вокалом, з твоїми зв’язками?

Сергій Мартинюк: Зі мною трапилося те, що, в принципі, з багатьма вокалістами трапляється, якщо вони не підтримуються основоположних підходів. Я є людиною, яка не має професійної музичної освіти. Я навчався на політолога, займався громадсько-політичною діяльністю. Потім майже випадково потрапив у музичну галузь. І само собою, музика і вокал мені давалися так, як давалися. І тоді, коли я навіть зі своїми музикантами ще десять років тому про потребу в уроках вокалу, в усьому іншому, то казали, що ні, не треба, вони вб’ють твою самобутність, хоча треба було освоїти базове – постановка дихання правильного, робота з опорою, з діафрагмою, звуковидобування. Дуже багато речей, які потім формують твою манеру правильно або неправильно. В мене не дуже правильно манера сформувалася, я не до кінця розумів, що робив, інтуїтивно дуже часто.

Ірина Саннікова: Але ж виходило класно.

Сергій Мартинюк: Виходило так, як виходило. Але коли ми грали по два тури в рік, інколи восени ми грали по п'ятнадцять-двадцять концертів кожного дня. Дві-дві з половиною години, коли я і скрімив, і кричав, і співав, і все на світі – це в результаті призвело до травми на зв’язці, утворилася кіста, яку тривалий час хотіли хірургічним шляхом прибирати. Але нам вдалося завдяки Тетяні Волковій, одній з кращих українських фоніаторок, обійти це все. Але зараз зв’язка не в тонусі й певною мірою їй заново треба вчитися співати, заново формувати механізм змику зв'язок. Отака історія. Тому колегам молодим або тим, хто тільки починає, раджу звернути увагу на техніку, тому що від неї залежатиме ваше майбутнє.  

Ірина Саннікова: Чи відбудеться цього року  фестиваль «Бандерштат»?

Сергій Мартинюк: З «Бандерштатом» ми плануємо попередньо. Правда, ми чекаємо рішення «Українського Культурного Фонду» з приводу фінансування фестивалю, воно буде орієнтовно в травні. І вже виходячи з цієї інформації, ми розумітимемо і формат проведення фестивалю, і чи можна цього літа проводити open air. Тому, що той проєкт, який ми підписали на УКФ, передбачає одночасно і онлайн трансляцію і присутність живих людей на території фестивалю, де ми останні роки проводили фестиваль. Тому я дуже хочу вірити, що все буде. 

Ірина Саннікова: А як “Фіолет” виживає на карантині і що то за чай такий, який ви почали продавати? 

Сергій Мартинюк: Та по-різному. Але нам пощастило, що ми дуже комплексно завжди підходили до своєї діяльності в плані стрімінгів, в плані роботи з лейблами, в плані контактів з публікою, що дозволяє в періоди, коли немає концертної діяльності, яка є основним джерелом надходження грошей, колективу виживати. Зрозуміло, що це не дає музикантам можливості забезпечувати їхнє життя, кожен вже сам крутиться на своєму рівні. Але ми намагалися весь цей час на тому ж «Патреоні» творити різні активності, які залучали шанувальників. Ми отримували гроші, вони отримували якийсь ексклюзивний контент. То я їм вірші ексклюзивно дарую, то записи, які не можна знайти в соцмережах, то оповідання, які я писав кілька років тому, але які ніде ще не публікувались, врешті - мерчі, книжки, чай. Там різні чаї «Карпатський», з фруктами, з ягодами. І ми розсилаємо серед наших шанувальників чаї брендовані, з моєю пикою на обгортках. Ця ідея виникла спонтанно і ми її досить швидко реалізували.

 

Ірина Саннікова: Я побачила у соцмережах, та й всі, хто за тобою стежать, твій тісний зв'язок із братом.  Він теж займається музикою?

Сергій Мартинюк: У мене є брат, йому 14 років, він проживає фактично у Дубні, це моє рідне містечко, де я народився і виріс. Окрім того, що він ходить у школу, як всі інші діти, він ще у музичну школу ходить, сам освоїв гітару. Тому, що ходив на фортепіано. Співає. Пише вже авторські пісні свої. З дисципліною має серйозні проблеми, але вік такий пубертатний, перехідний. В людини втрачаються будь-які орієнтири життєві в плані авторитетності. Але я з приємністю спостерігаю за його розвитком, як він самотужки освоює інструменти. І приємно відчувати, що я мав певний вплив на нього в якийсь момент. Навіть те, що він звернув увагу на музику, на українську музику. І знімався в кількох наших кліпах. Ще коли зовсім був малий. Знімався в одному відео на мою пісню з сольного проєкту. Минулого року знявся в кліпі на пісню «Слово Даю». Не знаю, як там у нього складеться майбутнє. Як старший брат, звісно, підтримуватиму незалежно від того захоче чи не захоче займатися музикою. Бо я його попереджаю: «Богдане, давай ти краще освоїш якусь ІТ-спеціальність, наприклад, а музикою ти завжди зможеш займатися у вільний час, музика з твого життя нікуди не зникне». Але поки що він мене не слухається.

Ірина Саннікова: А коли ти писав роман свій новий про те, як зумери переживають карантин, ти дивився на свого брата?

Сергій Мартинюк: Ні, я дивився на трішки старших людей. Він у мене народжений в 2006 році, а я писав про хлопця і дівчину, які народилися на початку Міленіума, в 2000-2001 роках. Трішки доросліші люди, які вже закінчили університети, які стоять от на порозі того, куди їм рухатися далі по життю. А тут карантин трапився і моїм героям випала нагода повернутися в сім'ї і в закритих просторах почати заново перевідкривати не найліпші стосунки з батьками. До цього вся історія зводиться. Це найлюбовніша історія з тих, які я писав, бо вона найперша, мені здається, про любов. Про любов і нелюбов. Те, що ми часто сприймаємо за любов, а воно виявляється зовсім не любов'ю.