60 років від Куренівської трагедії: історики про те, що насправді сталося в Києві 13 березня 1961 року

60 років від Куренівської трагедії: історики про те, що насправді сталося в Києві 13 березня 1961 року

13 березня виповнюється шістдесят років від Куренівської трагедії – техногенної катастрофи в Києві, яка призвела до численних жертв. Влада довгий час приховувала і применшувала наслідки аварії, а інформація про події піддавалася жорсткій цензурі. Зокрема, в день трагедії в Києві вимкнули міжміський та міжнародний зв'язок. Але, попри це, по обіді того ж дня про події повідомили західні радіостанції, які мовили на Радянський Союз. За фактор трагедії було порушено кримінальну справу й засуджені до тюремного ув'язнення шість посадових осіб: два проектувальники з Москви та чотири керівники київського будівельного управління. Офіційна причина аварії – помилки в проєкті гідровідвалів і дамби, а також наслідки дефектів при проведенні будівельних робіт. Що тоді трапилося і як приховували правду Українському радіо розповіли історики Олександр Боня та Михайло Кальницький.

0:00 0:00
10
1x

"Трагедія, яка сталась в понеділок 13 березня 1961 року тут в Києві, як в дзеркалі відобразила всі негативні риси радянської системи. Пов'язані із нею документи свідомо приховувались владою від суспільства, тому що вони абсолютно точно для логічно мислячої людини показували, в чому система робила помилки і в чому хибність самої системи", – розповів Олександр Боня

Історик зауважив, що тоді, 13 березня, був сильний вітер і, як не дивно, це теж вплинуло на прискорення катастрофи: "Згідно висновку Державної комісії 1962 року, з самого початку в 1950-му році міськвиконкомом було прийняте злочинне рішення стосовно замиву пульпою (сумішшю води і глини) Бабиного Яру". 

Фото: Укрінформ

"Це було зроблено не випадково, тому що Бабин Яр ламав всі міфи, які тоді тільки починали створюватися. Це і те, що і "наші в полон не здаються", і абсолютно незручний єврейський контекст Бабиного Яру. Треба було порівну поділити всіх загиблих в окупації. Крім того, окупація – це вже пляма на все життя. Тому я скажу, що у міськвиконкому була певна радість, коли запропонували саме таке рішення: заповнити все пульпою, з часом побудувати там дороги і парки. Й таким чином все сховати. Разом з тим, хоча частина публіцистів каже, що це на кістках, я хотів би сказати, що німці, відходячи, зробили кісткодробильними машинами все, аби кісток не було. Там був прах людей", – пояснив Боня.

Його колега, історик Михайло Кальницький, в свою чергу зауважив, що якби проєкт було реалізовано так, як було передбачено первинним проєктом, то можливо, що не було б ніякої катастрофи: "Справа в тому, що подібні роботи відбувалися у різних місцях і покрити все пульпою – це не винахід Києва. Проблема була в тому, щоби вчасно відвести воду, яка власне й становила головну небезпеку". 

"Якби цю воду було відведено за допомогою дренажних колодязів, піску та інших засобів, ми б не мали зараз предмету для розмови. Але намагання деяких будівельників виглядати перед владою краще, ніж вони були насправді, намагання зекономити десятки-сотні рублів, посісти перше місце в соціалістичному змаганні  призвели до того, що не виконувалися елементарні вимоги. Фактично те саме було під час Чорнобиля", – висловив свою думку Кальницький.

Фото: Історична правда

Історик пояснив, що під шаром пульпи накопичувалися підземні води, а над нею було озеро води: "Коли верхня вода пішла під час зливи з верхньої дамби на нижню, почавши її руйнувати, нижня вода наперла на шар пульпи і він посунувся на Куренівку". 

Що стосується кількості жертв, як зауважили обидва історика, існують різні думки. 

"В контексті радянської історії недовіра до влади завжди породжує недовіру до інформації, яку вона подає. Вже в перші години після трагедії західні медіа передали чутки про тисячі жертв, але це явне перебільшення. 31 березня у "Вечірньому Києві" було опубліковано офіційне повідомлення, згідно якого загинуло 145, а травмовано 143. Це вже явне применшення. В 2008 році відомий києвознавець Олександр Анісімов називав 1500 осіб, проте це важко підтвердити документально. За науковцем Іллею Афанасьєвим жертв було 350-450 осіб, що є найбільш ймовірно. Бо варто пам'ятати, що перебільшення також нівелює загиблих та їхню память", – розповів Олександр Боня.

Михайло Кальницький також наголошує на тому, що не варто робити історію більш демоніною та жорстокою, ніж вона була: "Насправді було жахливо, але часто кажуть, що кількість жертв на порядок більша, ніж було оголошено  в офіційному повідомленні, де зазначалось про 145 осіб. Якщо вивчати надруковані секретні матеріали, які надходили тільки до верхівки партії або перебували у архівах держбезпеки, то навіть там немає жодних натяків на те, що було набагато більше жертв, ніж оголосили. Більше того, практично про кожного з тих 145-ти можна було дізнатися: коли були знайдені тіла, якого дня, скільки було чоловіків, жінок та дітей. Всі ці моменти настільки ретельно прописані в секретних матеріалах, що навіть якщо якусь кількість людей не знайшли, то загинуло десь біля 200 осіб. Але про півтори-дві тисяч говорити немає підстав".

"В недовірі населення винна й сама радянська влада, тому що в перші дні після Куренівської катастрофи або нічого не було чути, або по радіо казали, що це природна катастрофа, раптовий зсув. Нібито в Києві таке вже бувало. Але коли нарешті влада спромоглася привідкрити дещицю правди, їй не вірили", –зауважив Кальницький.

Історик підкреслив, що на території, яку залила пульпа, мешкало трохи більше 1300 осіб і в перший же день звідти було евакуйовано 800 людей, які більш-менш неушкоджені, та 150 поранених: "Тому, якби загинули навіть всі, що залишились, їх би все одно не було б так багато".

Наостанок Олександр Боня зауважив, що історичні пошуки правди в цій трагедії не лише можуть, але й повинні тривати: "На тому місці зараз забудова і найбільше, що з моральної точки зору можуть зробити мешканці Києва і тієї частини Подолу – це пам'ятати. Є три пам’ятники, але вони настільки непоказні, що не всі кияни навіть зможуть пояснити їхнє походження".

Фото: УНН