Про щоденник Лавріна Нечипоренка
Андрій Ковальов: Наприкінці 60-х років Лаврін Нечипоренко вирішує, що потрібно залишити нащадкам спогад про злочин Голодомору, про злочин абсолютно спланованої військової операції, яку проводили на знищення українського народу. Таких операцій було три. Найстрашнішим був другий Голодомор 1932-1933 років. У 1932 році Лаврін Нечипоренко був репресований у справі Спілки визволення України. Він перебував у Лук'янівському СІЗО і за дивних обставин чекісти відпустили його. Він потрапляє у рідне село, де зустрічає свою матір, яка ще була живою. Вона розповідає йому про початок Голодомору у 1932 році. Він бачить розпал Голодомору 1933 року. І, як пише сам Нечипоренко, в його селі станом на початок 1932 року з 500 мешканців вимерло понад 300.
Дивом виживши після Голодомору, він опиняється у містечку Боярка, на Київщині, пише ці свої спогади, але розуміє, що простий сухий щоденник не викличе у людей емоції. І хоч він був професійним письменником, але у простому шкільному зошиті на 96 сторінок умудрився викласти справжній пригодницький роман, який документально відбиває його спогади. Все, що з ним відбувалося, всі діалоги, які він вів зі своїми односельчанами і рідними, він викладає у цьому зошиті під назвою "33-й рік".
Він приніс цей зошит до Івана Коваленка, щоб той його відредагував, упорядкував і набрав на друкарській машинці. Але з 1968 року за Іваном Коваленком кагебісти вели фактично безперестанно стеження. І було навіть задено спеціальну справу по стеженню, яку вони назвали "Поліглот". Воно тривало до 1972 року, коли кагебісти його арештували і вилучили всі письмові свідчення, рукописи ─ все, що могло стати "доказом" антирадянської діяльності Коваленка. І серед іншого вони конфіскували зошит Нечипоренка. Тоді існувало правило, що все що стосується Голодомору і потрапляє до рук КДБ, неодмінно має бути знищено. І насправді дуже дивовижним чином цей щоденних лишився підшитий серед доказів. По-перше, це була якась службова недбалість з боку кагебістів, що його не знищили. А по-друге, фактично архів КДБ зберіг для нас цей щоденник. Він пролежав в архівах до 1994 року.
Іван Коваленко відсидів 6 років концентраційних таборів ГУЛАГу (1971-1978 роки) разом з вояками Української повстанської армії і став ще більш затятим патріотом і українським націоналістом. Він написав багато талановитих українських віршів, зокрема у про своє перебування у ГУЛАЗі. Йому вдалося повернутися додому, і в 1994 році через звернення до Генеральної прокуратури він зміг домогтися, щоб йому повернули конфісковані речі, рукописи і вірші. Серед іншого був щоденник, який належав Лавріну Нечипоренку, який на той момент вже помер. І Коваленко залишив цей щоденник серед своїх матеріалів. Він помер у 2001 році, і його дочка просто не звертала увагу на цей зошит. І вже в розмові з нею ми усвідомили, який це скарб і вирішили, що правильніше буде повернути його родині Нечипоренко. Я говорив з сином Лавріна Нечипоренка ─ Олександром, і він сказав, що був би не проти передати цей щоденник до Музею Голодомору.
Важливий не тільки зміст цього щоденника, хоч Лаврін Лаврович зафіксував там дійсно всі докази злочинів російських більшовиків по винищенню українців у 1932-33 роках. Але важливий і сам символічний цей зошит. Зошит шістдесятника, що був репресований, вижив і дійшов до нас. І він стане одним із експонатів основної експозиції Музею Голодомору. Окрім того, щоб збирати докази і розповідати сучасним українцям про злочини Голодомору, злочини російських окупантів, варто ще говорити, що ті, хто не підтримав українські збройні сили у 1917-20 роках, діти тих дітей були заморені голодом у 1932-33 роках. Тому це ще один урок для українців, що сьогодні понад все треба підтримувати Збройні сили України, щоб окупант не провів подібний Голодомор у сучасній Україні.
На фото: Щоденник Лавріна Нечипоренка, Dmytro Zhyhinas
Чи змінив Голодомор менталітет українців
Андрій Ковальов: На це і розраховував російський окупант ─ не тільки знищити українців, а травмувати тих, хто лишився. Ми говоримо про жертв Голодомору. Про 7-10 мільйонів. Але ніхто не говорить про так звану "відкладену смерть". Величезна кількість людей отримали хвороби, внаслідок яких померли через 10-15 років. Величезна кількість людей отримали страшенні психічні травми.
Мій дідусь фактично був травмований Голодомором, оскільки на його очах померло троє братів і сестер, які були замучені голодом. Його мати вже не могла врятувати цих. Зрозуміло, що вона намагалася прогодувати всіх десятьох дітей, які були у неї в сім'ї. Була величезна конспірація. Вона намагалися врятувати їх тим, що плела сітки. І разом зі своїм чоловіком йшла з сітками вночі, часто у холодні води Дніпра, аби наловити риби. І цю рибу одразу треба було вночі приготувати, нагодувати дітей і щоб не залишилося сліду по тому, що в сім'ї щось готували. Так само вилучалися сітки. Їх треба було переховувати або знову плести. Часом знищувати. Бо за зберігання сіток могла бути кримінальна відповідальність. Дідусь це все прекрасно пам'ятав. І тому я пам'ятаю з дитинства, що навіть лушпайки від картоплі не викидалися. Дідусь постійно їх сушив, перетворював у так звані сучасні чіпси, пакував їх у пакети і потім зберігав на горищі. Бо він боявся повторення нового Голодомору. Він мав буквально святе ставлення до хліба і харчів. Крихти хліба не могли залишитися на столі чи дошці. Він навіть у курятнику зберігав пляшку із зерном. Для людей. На всяк випадок. І цей острах супроводжував його все життя. Коли він говорив про Голодомор, він завжди переходив на шепіт. І постійно повторював, що діти і онуки тих, хто морив нас Голодомором поруч з нами. Вони живуть з нами в одному суспільстві. І не відбулося ніякої переоцінки і примирення.
Про рахунок Голодомору
Андрій Ковальов: Я переконаний, що вже давно мав би відбутися міжнародний трибунал по так званому "рахунку Голодомору". Але зрозуміло, що в теперішній політичній ситуації, тим паче в сучасній російській імперії, керує Володимир Путін, я сумніваюсь, що буде будь-який світовий трибунал над злочинцями Голодомору. Про це може свідчити та кількість країн, які визнали на державному рівні Голодомор геноцидом українського народу. Тобто не тільки Росія боїться відповісти за свої злочини, але й багато країн світу бояться назвати Росію злочинцем. Однозначно, що українці мають вимагати міжнародного покарання цього російського окупанта, який зробив Голодомор на території України. І це має бути наша мета. Але, на превеликий жаль, я думаю, що у найближчій перспективі цього не відбудеться. Нам важливо, щоб кожен українець зрозумів свій рахунок Голодомору. Щоб кожен українець поцікавився історією власної родини. І коли він зрозуміє свій власний рахунок Голодомору, тоді буде й інше ставлення до Голодомору, й ці люди усвідомлять себе українцями.
Про проєкт студентів Української академії лідерства
Роман Тичківський: Це проєкт під назвою "Uncounted", або "Непораховані". Від самого початку ми задумували його як інструмент просування теми Голодомору за кордоном. Отримавши схвальний і яскравий зворотній зв'язок після наших кількох акцій, зокрема в Брюсселі та кількох містах Ізраїлю, ми вирішили у цьому році продовжити традицію так званого "вуличного ресторану" під назвою "Непораховані", в якому ми пропонуємо людям скуштувати їжу, яку готували ті, хто пережили Голодомор, маючи дуже обмежену кількість різноманітних інгредієнтів.
Взагалі ініціатива займатися темою Голодомору в академії пішла від нашого колеги, бабця якого пережила Голодомор і яка досі жива. Вона була однією з тих, хто надав реальні рецептури тих речей, які вони зі своєю родиною використовували. У 2017 році ми разом з агенцією Gres Todorchuk створили проект вуличного ресторану, до якого ми запрошували жителів міст, де ми проводити ці акції, скуштувати ці жахливі речі і у той же час таким чином пропустити через себе трагедію та особисті історії людей, які пережили, а також, що є найважливіше, історії людей, які назавжди відійшли через цю трагедію. У цьому році ми не мали змоги зробити фізично таку акцію на вулицях міст України чи деінде, тому з ініціативи команди цей проєкт було перенесено в онлайн-формат. І таким чином постала онлайн-ресторація під назвою "Uncounted since 1932", або "Непораховані з 1932". Проєкт ми назвали на честь мільйонів українців, які загинули під час Голодомору ─ штучного голоду, створеного радянською владою у 1932-33 роках. Досі невідома остаточна кількість загиблих. Власне, звідси і сама назва.
Молодь і люди, які живуть сьогодні не дуже цікавляться темою історію. Цією акцією і в інтерактивний спосіб ми намагаємося донести цю тему до них, щоб вони її змогли почути. І ми отримуємо багато позитивних відгуків саме від молодих людей, які роблять цей продукт разом з нашою командою сьогодні чи які реалізувати ці акції у містах Європейського Союзу чи Ізраїлю.
Нам важливо пам'ятати, що було у минулому і на плечах яких людей ми стоїмо. Наші українці переживали в рази важчі сторінки в історії. І вони вижили. Хтось вижив, а хтось, на жаль, відійшов. У той же час ми маємо пам'ятати, що сьогодні ми повинні жити яскравіше, відповідальніше, ефективніше саме за тих, хто не дочекався цих днів. І це покликання нашої молоді плекати цю память, аби ми відчували себе сильнішими і не допустити такої трагедії ніде у світі ні зараз, ні у майбутньому. Я вважаю, що це місія нашого народу загалом.
Фото авторів проєкту "Непораховані"
Чому важливо запалювати свічку пам'яті
Роман Тичківський: Галичину обминула ця трагедія, але мої дідусі та бабця розказували, що приходили люди, ледь живі, просивши хліб. І це були люди з Вінниччини, з Рівненщини. Так чи інакше, коли ми разом, ми здатні пережити будь-яку трагедію. І зараз ми переживаємо теж нелегкий час в історії України. І нехай ці спільні важкі сторінки нашої історії об'єднують нас. І цей символ ─ запалити свічку ─ у конкретний момент дня, у конкретний час, в усіх домівках тощо є тим, що покликано нас об'єднати. Принаймні затамувати на хвилину свій подих, заплющити очі, відчути той біль і перетворити його відразу на мотивацію прожити наступну хвилину, годину чи день свого життя достойніше, пам'ятаючи, що ми є сьогодні в цьому дні завдяки тим людям, які тоді потерпіли настільки нелюдське ставлення.
Фото: pexels.com
