Мобільний додаток

Режисерка Ірина Цілик — про свій фільм-переможець кінофесту "Санденс" "Земля блакитна, ніби апельсин"

9.02.2020 р., 18:40

Українська режисерка Ірина Цілик отримала нагороду американського кінофестивалю "Санденс" за найкращу режисерську роботу у документальній стрічці "Земля блакитна, ніби апельсин". Про що кіно та які враження від престижного конкурсу — Ірина Цілик розповіла в інтерв’ю Радіо Культура.

Національний американский щорічний фестиваль "Санденс" щойно відгримів. Давай трошки поговоримо про нього. Що це за подія? Як туди вдалося доїхати  фільму з України?

— "Санденс" — це найбільший та найпрестижніший американський фестиваль незалежного кіно. Документальне кіно – це лише одна з частин цього фестивалю. В принципі, головний акцент іде на ігрове кіно, але цього року було чотири різних категорії, і наш фільм брав участь у категорії світового документального. Потрапити туди страшенно складно. Для прикладу, цього року було подано понад 15 тисяч заявок фільмів. А у нашій категорії було 12 стрічок. Я раніше була дуже наївна і думала, що все відбувається в такий спосіб: ти собі знімаєш фільм, потім відправляєш його на фестиваль, і, можливо, тебе запрошують. Насправді, лише 5% "no-name" фільмів потрапляють таким чином в конкурс. Як правило, відбірники приглядаються до стрічок ще на етапі їхнього створення, розробки ідеї, зйомок, монтажу. І вони мають бути представлені у цій вузькій спільноті для того, щоб про них знали заздалегідь і мали можливість за них поборотися. І нам у цьому плані пощастило. А, може, це наслідок важкої роботи, тому що наша продюсерка Аня Капустіна зробила багато, щоб наш фільм зрештою дійшов до потрібних людей. Ми подавался на всі можливі форуми, пітчинги, брали участь у майстерні, де був закритий показ. Там нас побачив програмер із "Санденса", і це вже був натяк, що треба подаватися.

Для чого, по-твоєму, виходити на такі великі майданчики?

— Одна справа — те, що ми для себе тут робимо і самі про себе говоримо. Але світ великий і відкритий. І важливо мати шанс показати фільм іншим аудиторіям, і подивитися як на нього реагують люди з абсолютно інших реальностей. Одна справа, коли приїжджають іноземці, щоб зняти ту ж саму російсько-українську війну, інша справа — як ми тут про це говоримо. Я вже не кажу про іміджеві речі, бо брати участь у таких фестивалях як "Санденс", престижно. І Україна вперше "пробила цей лід".



Скільки років ви з цим фільмом "пробивали цей лід"?

 Час створення фільму — два з половиною роки. Щойно починаєш розробляти ідею, вже є люди, зацікавлені в тому, аби про це знати.

Тобі вдалося щось, крім себе, побачити на цьому фестивалі?

— Програма наша була настільки активна, але перші дні було дуже багато подій навколо нашого фільму — зустрічі, інтерв’ю, там усе так побудоване, що ти постійно десь мусиш бути. Єдине моє маленьке розчарування: акредитація учасника не дає тобі можливості ходити на фільми колег. Авжеж, хочеться подивитися якомога більше інших свіжих фільмів. Вони нам виділили трохи ваучерів, і я подивилася картини колег, але не так багато. Дуже класний фільм "Художник і злодій". Це документальна стрічка норвезького режисера Бенжамена Рі, і я всім рекомендую подивитися.

Твій фільм “Земля блакитна, ніби апельсин ” — про кіно. І головна героїня твого фільму Мира, вчиться на оператора. А її молодша сестра збирається вчитися на кінорежисера...

Я би сказала, що протагоніст цього фільму — це сім’я. Мама і четверо дітей. Вони всі існують в нашому фільмі як один організм. Хтось більше виходить на передній план, хтось менше. Вони живуть у Красногорівці, і пережили багато всього за ці роки. Але залишилися в місті, нікуди звідти не поїхали. При цьому, так сталося, що вони всі захопилися кіно, бо двоє дівчат з одного з таборів привезли додому цю пристрасть. І вся сім’я перетворилася на такий фільм-продакшн. Мама навчилася монтувати, почала допомагати дітям знімати відео. Одного дня вони вирішили зробити короткометражний фільм про своє життя поруч із війною. Нам було цікаво спостерігати зі сторони як це відбувається. Це захоплююче, і там ціла палітра емоцій. Коли вони реконструювали різні ситуації, які пережили за час війни, і ти розумів, що вони пропрацьовують свої травми. І тому, мені здається, що наш фільм показує війну дещо з іншої перспективи. У ньому війна йде фоном. А фільм про маленьких хоробрих людей, які через мистецтво, через любов один до одного і підтримку долають інші обставини.

 Скоро цей фільм також буде представлений на "Берлінале"?

— Так, це ще одна путівка для цього фільму. Також ми скоро летимо в Нью-Йорк.

 А коли цей фільм можемо подивитися ми — українці?

— Я дуже чекаю на прем’єру на одному з моїх улюблених фестивалів "Docudays UA" в Києві. По-друге, я тримаю пальці, й сподіваюся, що вся наша сім'я приїде на прем’єру. Це буде у кінці березня.

 Чому фільм так називається?

— Назва дещо химерна, але, мені здається, що вона досить добре передає ту сюрреальну суть, відчуття нереальної реальності, яке тебе часто наздоганяє на Донбасі. Тому що, спостерігаючи за тим як там живуть звичайні цивільні, як вони сприймають за норму, те, що нормою не є. Як поруч співіснують паралельні виміри війни і миру і, часом, перехрещуються в дуже дивних якихось комбінаціях. Це поєднання непоєднуваного, тому я шукала щось таке, що могло би це якось передати. І мені літкритикиня Ганна Улюра несподівано підкинула ідею, нагадала цитату ( "Земля вся синя, як апельсин" — цитата з поезії Поля Елюара — ред. ), це досить відомий приклад сюрреалізму в мистецтві, і я за неї вхопилася. Але, у нас і фільм поетичний.

У цьому фільмі немає зумисно написаної музики, бо наші герої у місцевій музичній школі беруть додому інструменти, тренуються і грають просто на всьому: саксофон, сопілка, синтезатор, акордеон. І грають і класику, і власні імпровізації.

 Ти в одному з інтерв’ю сказала, що боялася документального кіно. Як людина з художнім досвідом, ти знімала художні короткометражки, грала в художньому фільмі, пишеш художні тексти — поетичні і прозові, це такий контроль над реальністю. А тут тебе лякало, що контролю не буде, і цей фільм поведе тебе сам?

— Я просто люблю все контролювати. А коли я можу контролювати не все, це досить тривожно. І мені довелося багато в чому пройти власний шлях метаморфоз. Тому що, коли ти маєш справу з реальними людьми, з реальними життями, ти мусиш пам’ятати, що ти працюєш із фільмом — живою матерією, і вона часто тебе веде туди, куди веде. І тут уже твоя робота в тому, аби максимально делікатно реагувати і вчасно все огранювати. Тому ти береш цю живу матерію, і це завжди величезний виклик. Ти не можеш маніпулювати ними або провокувати на ситуації, які були би для тебе зручними. Я дійшла до того, що ти завжди мусиш залишатися на світлому боці етичного ставлення і поваги до людей, з якими ти працюєш, і бути чесними. Але, водночас, мені довелося складати цей пазл.

 Під час конкурсу ти давала багато інтерв’ю. Яке в тебе враження від іноземної преси? Як вони реагували на фільм?

— Більшість із них були досить обізнані в контексті й вживали словосполучення російсько-українська війна, а не якийсь незрозумілий конфлікт. Був журналіст, який, в принципі, не дуже добре уявляв, що таке Україна, і де у нас там війна. Доводиться, часом, на пальцях пояснювати, що і де. Але, загалом, порадувала увага преси. Ми отримали багато рецензій, досить схвальних. Для мене найбільш важливою була зустріч із легендарною професоркою та кінокритикинею Б. Рубі Річ. Вона — легендарна постать для кіно в США. У мене Річ брала інтерв’ю для свого видання. Вона казала, що готова показувати наш фільм студентам через операторську роботу, зокрема. З оператором Славою Цвєтковим нас уперше звела доля. Він дуже талановитий і бачить красу рутині. Слава став наставником для нашої героїні Мирослави і зараз він продовжує їй допомагати.

Усі фото - facebook.com/ira.tsilyk

Режисерка Ірина Цілик — про свій фільм-переможець кінофесту "Санденс" "Земля блакитна, ніби апельсин"

Новини по темі