Мобільний додаток

"Я вже не боюся міста!" – інструктор з орієнтування незрячих про радості та перемоги в своєй професії

19.11.2019 р., 14:40

Про те, як люди приходять у професію інструкторів з орієнтування для незрячих, чим можуть бути небезпечні тактильна плитка й озвучені світлофори, встановлені в Україні, для людей з вадами зору, а також, що найбільше радує фахівців у щоденній роботі радіо Культура розповів тифлопедагог, інструктор з орієнтування Євгеній Свєт.

– Чому Ви вирішили стати тифлопедагогом та інструктором з орієнтування незрячих?

– Це трапилося дуже випадково. Я почав працювати з незрячими і більш, ніж півроку, не збирався там затримуватися. І, як кажуть, зачепило,  уже понад 20 років цим займаюсь.

– Ведуться дискусії з приводу того,  хто може бути кращим інструктором з орієнтування: незрячий фахівець, чи той, хто сам бачить?

– Первинно має бути фах і досвід. Є критерії до професії міжнародні у Європі та у Сполучених Штатах Америки. Вони наполягають, що фахівцем із навчання орієнтування і мобільності має бути людина, у якої стовідсотковий зір. Це один напрямок. Але також є світовий досвід, коли тотально незрячі люди працюють фахівцями із орієнтування і мобільності.

– Чи легко інструкторам із орієнтування знайти роботу?  Це фахівці у штаті певних організацій чи це є власний бізнес?

– Нічого не чув про власний бізнес. Слава Богу, уже багато років орієнтування в просторі  є офіційним предметом принаймні в школах-інтернатах, в спеціальних школах. Він має бути офіційним предметом в школах, які впроваджують інклюзивне навчання. Також це окремий напрямок в роботі центрів реабілітації.

– Ви проводите аудити доступності об’єктів та послуг для незрячих людей і розробляєте рекомендації щодо усунення недоліків. Яких саме? Що ускладнює незрячим людям орієнтування?

– Це системна проблема держави. Зараз дуже модно встановлювати наземні чи підлогові тактильні смуги, всі їх полюбили. Проте, чи ця тактильна плитка забезпечує доступність дуже велике питання, адже одиниці із незрячих цією плиткою вміють користуватися. І навіть якщо плитка покладена правильно, от, наприклад, як на станції метро "Святошин" у Києві, де шикарно все зроблено, досвідчені "ходоки", щоб розібратися в цій плитці, мають півтори-дві години згаяли. Тому що треба саме на цьому об’єкті підлаштувати під свої уміння і навички цю тактильну плитку. Болючою темою є й озвучені світлофори. Дуже багато в Києві озвучених світлофорів, які в кращому випадку нічого за собою не несуть, крім витрачених грошей, адже світлофори не працюють. Окремо є такі випадки, коли встановлені елементи доступності, як та ж тактильна плитка чи то озвучка, несуть загрозу для здоров’я і життя.

– Отже, нині у нас інструктор з орієнтування має навчити незрячих не загальних правил, як то ведеться в світі, а навчити їх пристосовуватися до наших недосконалих реалій?

– Так, безумовно. Є дві системи навчання орієнтування і мобільності: американська та європейська. В чистому вигляді не буде спрацьовувати жодна з них. Жоден європейський чи світовий стандарт по тій самій тактильній плитці не спрацює. По-перше, тому що в Європі навчають нею користуватися, в нас не навчають. Вона вже не буде працювати. По-друге, є архітектурні реалії, є ментальні реалії, які треба брати до уваги. Є типова система, як укладати тактильну плитку. І проблема в тому, що наші виконавці цього не можуть зробити.

– Що у вашій професії найскладніше?

– Це дуже виснажлива професія. Дуже важка. Професійне вигорання. Треба мати добрий настрій, позитив.

– А чим ваша професія радує вас?

– Результатом, безумовно! Перші успіхи настільки заряджають. Коли дитина, яка не бачить, відкриває якісь інші горизонти і з’ясовується, що для неї можливо пройти квартал без тактильного орієнтиру, без тактильної плитки чи без бруківки. "Слухайте, так я вже міста не боюся!...".

ФОТО: depositphotos

"Я вже не боюся міста!" – інструктор з орієнтування незрячих про радості та перемоги в своєй професії

Новини по темі