— Як ви себе почуваєте, досліджуючи містику й проводячи такі екскурсії, у цьому раціональному світі?
Саме в дуже раціональному світі хочеться чогось ірраціонального. Життя дуже тривожне, бурхливе, і людям треба якусь віддушину. Магічне мислення — це частина нашої психіки, нашого мозку. Які б ми не були раціональні, скептичні, хочеться, щоб душа розвернулася і не скручувалася назад, хочеться чогось трішечки магічного, казкового. Хочеться вірити, що бажання здійснюються.
Найпопулярніша моя екскурсія — це "Місто відьом", де ми ходимо по містичних місцях, і про цих саме відьом я розказую: як до них ставились колись, які вони є. І майже вся екскурсія — це розвінчання якихось дуже сучасних міфів про цей образ.
— У Києві достатньо такого матеріалу? Київ — це містичне місто?
— Київ — дуже містичне місто. Київ здавна був дуже великим релігійним центром. І у нас тут де святе, там разом і прокляте поруч. Впродовж XVIIст. цивілізація була на Західній Україні, тоді це східні терени Речі Посполитої, а Київ — це таке маленьке містечко на краю дикого поля, територія біля пекла, куди нормальна людина не сунеться, бо ж там повно бігає всяких відьом, характерників, чаклунів, козаків. Тому з’являлося багато легенд, що відьми літають на Лису гору до Києва, що Лиса гора під Києвом особлива. До речі, це бачили навіть не самі люди, які жили у Києві, а дуже часто це виникало поза Києвом.
— Історичних джерел у таких екскурсіях та розмовах про Київ багато? В українській традиції вони існували переважно в усній формі?
— У нас дуже мало досліджена ця сфера. Джерела є, але вони дуже розкидані. Я свого часу працювала в Державному історичному архіві, і дуже важко було знайти ці джерела. Вони були на мікроплівках, її треба було променем підсвічувати, і це дуже важко читати. Насправді більшість справ бувають однотипні, але таких справ у нас було досить багато. Я маю на увазі судові справи, коли на людину подавалося до суду, що вона чаклувала, когось зурочила чи йшла і намагалася викликати диявола. Наразі знайдено вже кілька сотні документів по Україні. Таке поняття, як страх перед відьмами у нас було. Суди їх судили. Але у нас не було такого великого полювання, як в деяких країнах Європи.
—Для українців відьми — це щось страшне чи з якимось романтичним елементом?
— Екскурсію "Місто відьом" я завжди починаю з того, що я питаю людей, які приходять на ці ексурсії: "А я ви собі цю відьму уявляєте?". Зараз дуже часто відьму собі уявляють як дуже красиву, звабливу, рудоволосу, зеленооку, яка нічого не має спільного з тими відьмами, які були колись. Відьма бачиться як, мабуть, символ фемінізму, і цей образ незалежної та звабливої жінки сильно популяризується.
В епоху XVII ст. відьом боялися. Вважалося, що відьми — це щось само собою зрозуміле, по-своєму їх переслідували, хоч у нас не було багато суворих судових приписів, але можна припускати, що було доволі багато самосудів. Відьма була чимось крайнім, на кого можна було виплеснути агресію. Легенди та перекази про відьом ми маємо не раніше ХІХ ст. У ХІХ ст. дуже часто уявляли, що це жінка, яка десь поруч. І це була причина, чому їх боялися, тому що ніколи не знаєш, з якого боку тебе зурочать. Відьми — це частина нашої спільноти. Вони десь поруч. Дуже часто відьму бачили як загрозу для сім'ї. Зараз це дуже популярний міф, і я не знаю, з якого боку братися його розвінчувати.
— Київ містичний — це що? Традиційна Лиса гора?
— Важко сказати, скільки Лисих гір у Києві, тому що відьми пам'ятних знаків не ставили, тому це завжди фольклор. Уявлення про те, де збираються відьми, мінялося з часом. У ХІХ ст. вважалися, що відьми збиралися в урочищі Чорторий, де зараз Північний міст проходить. Потім вони перебралися поближче до сучасного метро Лівобережна. Ще називають якусь гору у центрі. Таких місць багато. Деякі з них далеко не гори, а просто важливі місця сили, як Старокиївська гора. Дехто її називає "Лисою", хоча відьом там точно не було. Але на Замкову могли приходити. У ХІХ ст. писали, що тільки на Замковій росла тирлич-трава — любовне зілля. На дуже знаменитій Лисій горі на Видубичах у старі часи відьми не збиралися, тому що це була територія Києво-Печерського монастиря.
На фото — Тетяна Адамус
