- Я знаю, що ви 22 роки грали Марію Заньковецьку?
Так. 30 років пропрацювала на сцені театру імені Марії Заньковецької у Львові. І там грала 20 років, а потім ще доїжджала два роки з Києва і догравала якби виставу. І скільки от я зараз дивлюсь, поки що немає сучасних вистав, які би йшли так довго. Мало того, що довго, вона йшла десь близько 600 разів.
- 600 разів?!
А можете собі уявити, коли вийшла тільки вистава - ми грали по три вистави на день. А вистава йшла три години. Дев’ять годин не сходиш зі сцени. Мало того, за ту виставу ти 11 разів переодягаєшся, 6 разів перечісуєшся і все це моментально, на раз. Раз —сцена кінчається, швиденько, швиденько. Троє стоять біля мене і все - я вже виходжу на сцену. І це така напруга… Мого батька Адасовського Костянтина грав Борис Васильович Романецький, який був учнем Заньковецької, грав на сцені, партнером її був. Вона була людиною і темпераменту холеричного. Дуже вольова була внутрішньо. При всьому тому, вона коли зустрічалася зі зрадою, зустрічалася з інтригами, знущаннями — просто втрачала свідомість і не розуміла, як так може бути в житті. В одному листі Заньковецька писала, що "ті люди, яким я робила добро, забрали у мене моє хистке щастя, розтоптали його. Заради своїх власних амбіцій". Але коли вона виходила на сцену —це була зовсім інша людина. Вона грала так… як казала: Євангеліє мого акторства - нутро, єство.
.jpg)
вистава "Марія (Коли розлучаються двоє...)", фото Т. Великодної
- Тобто вона так могла перевтілюватися?
Лесь Курбас, якого я вважаю своїм вчителем, тому що нас, Богдана Ступку, Богдана Козака вчив учень Курбаса —людина, яка працювала разом з Курбасом в режисерській майстерні. То він казав, що є "очудненння речей, є перетворення". Не перевтілення, про яке говорив Станіславський, а перетворення. Себто ти не просто ідеш в якийсь образ, а ти твориш його в собі самому. Тому що так, як музикант - він має інструменти, він має скрипку, він має кларнет, він має віолончель. Ту віолончель, перед якою на колінах стояв Тарас Григорович Шевченко і казав: «якби я не був живописцем, не крапав вірші, за яких мені нічого не платять, а ще й позбавляють волі, то я би був музикантом». Вони мають інструменти. Вони їх настроюють. Збирається оркестр. Вони настроюють всі на загальну ноту, ля беруть. А тут ні. Ти сама інструмент, ти сама маєш бути завжди настроєна.
Колись на лекцію по майстерності актора Борис Хомич Тягно, про якого я говорила, що він був учнем Курбаса, приніс нам Ван Гога і каже: "ви бачите оце коло по якому йдуть люди? Це коло - воно синє, воно стає темнішим, воно вгвинчується в ту ноосферу про яку говорив Вернадський". А я сиділа тоді і думаю… Так як я жила таке життя, що діти не хотіли зі мною дружити, спілкуватися і я весь час була якби ізгоєм. Що робити? Я звернулася до літератури і читала, читала, читала. Поночі, зі свічкою, під ліжком читала. Багато. Але все одно я прийшла, я чую: Ван Гог, Гоген, Мане. Я чую кольорознавство, яке нам викладав потрясаючий абсолютно чоловік, що знав мистецтво і стилі мистецтва, стилі авторів, художників, міг говорити про них годинами. І він завжди мені говорив, що я мушу прокреслювати свою особистісну лінію в просторі і в часі. Під його впливом я поїхала до Ленінграда, вступила в Академію мистецтв, де навчався Тарас Григорович. Побігла до нього в майстерню. Зайшла, а там стоїть мольберт та пензлі. І раптом ці сходенки ну дух забило і не міг як видихнути. А вступаючи нам дали матраци і всіх, нас було чоловік 40-45, помістили в графічну майстерню і в тій майстерні був Тарас Григорович. В тій майстерні він став графіком, він став професором, академіком став.
- У ці моменти, там де проходила нога Шевченка, там де він був - вас якось це надихало?
Так, так. Тому що коли я приїхала і захворіла запаленням легенів і лежала з дуже високою температурою…
- Це там у Петербурзі?
Ні, вже вдома. І я взяла "живописця"Тараса Григоровича і зачала малювати. І в мене до сьогоднішнього часу є малюнки за Тарасом Григоровичем. Там обов'язково в нас був малюнок. Мистецтвознавці мусять пройти малюнок як основу їхнього розуміння взагалі живопису і графіки, архітектури, всього.
- А от в акторській професії вам це допомагало?
В середні віки кольором трауру був фіолет. Тому моя леді Анна в Річарді мала таку густу фіолетову сукню з чорними довгими п’ятиметровими рукавами. Була закута в страшний цеп з кинджалом. Це треба знати, треба розуміти яка пластика тоді була, яка музика, який ритм. Це все в тебе входить. У всякім разі це допомагає. Мені, наприклад, допомагає.
Лариса Кадирова. Фото Facebook акторки
