— Як провели перші дні на волі? Яке воно, відчуття свободи?
— Як воно? З одного боку, питання досить таки філософське, з іншого — внутрішнього відчуття. Українське повітря значно легше, корисніше і життєстверджуюче. Враження шалені, але і досі за інерцією ще не зрозуміло, де ми знаходимось. Фактично я повернувся з безлюдного острова і потихеньку всмоктую всі новинки, спілкування з людьми. Я стількох людей вже не бачив! Я згадую, як користуватися гаджетами. Суто м’язова пам'ять десь спрацьовує, але деякі речі треба оновлювати. Зустріч в аеропорту була надзвичайно емоційна. Я щасливий, що нарешті, вперше за три роки, зустрівся з усією родиною та обійняв сина. Але, щоб остаточно повернутися до нормального життя, ще потрібен час.
— В людини, яка потрапляє в незвичні умови, особливо талановитої та творчої, відбувається певна сублімація. Чи було проявом саме таких сублімацій ваше захоплення малюванням? Як почали малювати?
— Це почалося випадково. Взагалі я малював ще з дитячого садочку, продовжив під час шкільного періоду, трохи малював, коли вчився, а потім не вистачало часу: родина, побутові речі, кар’єра і так далі. Потрапивши у цю надскладну, надзвичайно стресову ситуацію, я шукав різні виходи, щоб якимось чином позбавитись негативних емоцій. Десь на 2–3 місяць, коли ми з одним із сусідів по камері в Лефортово сиділи, і він намалював кілька речей, мені так стало смішно, і я сказав: "Давай і я спробую". Звісно, що у мене був якийсь хист, хоча освіти немає. Намалював кілька малюнків і зрозумів, що це буде чудовою психотерапією.
— Вас затримали із порушенням міжнародних норм 30 вересня 2016 року. Чого ви ризикнули тоді поїхати в Москву? Чи ви не відчували небезпеки?
— Причиною, чого я туди поїхав, були суто сімейні обставини. Мені потрібно було підтримати членів родини, які там проживали. І тому я поїхав. В результаті потрапив у справжню розробку, мені достеменно не відомі обставини і мотивація людини, яка так вчинила. Але я зрозумів, що за масштабами і за рівнем того, що я бачив, вони розробляли цю операцію впродовж року. Все було підступно, всі ці докази були сфабриковані. Навіть ті інформаційні повідомлення, що я надсилав із Франції, аналітичні коментарі від французьких експертів, цитати Олланда, усі МЗС-брифінги – слідство використовувало як докази, що я займався якимось шпигунством. Звичайну журналістську роботу вони прийняли за те, що це злочин.
— Ви колись співпрацювали зі спецслужбами?
— Ні, я ніколи не співпрацював. За першою освітою я військовий, але у мене військова кар’єра закінчилась ще у 2001 році. У 2002 році я почав працювати в "Укрінформі", закінчив Інститут журналістики і тут працював. Працюючи в "Укрінформі", я займався військовою тематикою також. Потім була реструктуризація і я перейшов у інший відділ, де займався міжнародною політикою.
— Яким було ставлення до вас з боку російської пенітенціарної системи?
— Моя історія трохи відрізняється від історій моїх братів по нещастю. Так сталося, що це все відбулось у Москві. Фізичного впливу фактично я не зазнав. Трохи розтягли сухожилля на руці, коли мене оточили і брали вісім чоловік. Там не було можливості рухатися. Звичайно, я перелякався, з’явилась паніка, у стресовому стані я перебував 3–4 доби. Організм був налаштований на конкретний спротив чисто на рефлекторному рівні. Дуже боявся фізичного впливу. Не знаю чому, але його не відбулося. Проте конкретний моральний та психологічний тиск був. І він, навіть за російським законодавством, класифікується як тортури. Такого штибу вплив на психіку людини для того, щоб досягти якоїсь мети і примусити її йти проти своєї волі на якусь діяльність чи бездіяльність — це однозначно тортури.
— Вам потрібна буде психологічна реабілітація?
— Безумовно вона потрібна. В Лефортово пенітенціарна система так влаштована, що там багато обмежень, досить чітко підтримується ізоляція. Ти нікуди не можеш вийти, ні з ким не можеш поговорити, приміщення так збудовано, що ти не бачиш та не чуєш сусідів. Фактично — одиночна камера. Я там ні з ким не спілкувався, окрім як з одним сусідом та на судах. Ще у мене було п’ять діб у "Матроській тиші" (слідчий ізолятор в Москві, один з найбільш відомих в Росії — ред.). Потім етапування (до колонії — ред.). І ці люди, з якими ми їхали в вагоні "Столипін". Це жах. Нам наглядно показували етап злочинців, які скоїли особливо тяжкі злочини, і рецидивістів. В самій колонії зовсім інше відношення. З одного боку, наче простіше, адже не так все занормовано, а з іншого — там грубості на голову вище. Місяців два-три, поки вони не зрозуміли мене, поки психологи не показали результати психологічних обстежень, відношення було таке, як до всіх ув’язнених. Після відвідування консула Альберта Черніюка ситуація кардинально змінилась. І камера з’явилась інша.
— Вас намагались вербувати?
— Я щодня очікував якісь схожі провокації. Після затримання до мене жодного разу не зверталися представники спецслужб, яким це цікаво. В "Матроській тиші" (CІЗО - ред.), як тільки заїхав, якийсь лейтенант підійшов і сказав: "Ну що, будемо співпрацювати? Пишіть". Я кажу, що завтра на етап, яка співпраця? Він каже: "Напишіть тоді погодження на співробітництво". Я відповів, що я — журналіст і пишу статті, а не ваші "писульки". Він каже, що добре. Це було без тиску — профілактична пропозиція. Через кілька днів чи добу інший зробив таким же чином.
В колонії спочатку десь 3-4 оперативники приходили, зокрема заступник начальника колонії по безпеці і оперативній роботі. Всі вони спілкувалися. Казали, що бачили мою справу, мовляв, ми знаємо, що ви наробили. Хоча за законодавством вони це навіть згадувати не мають права. Такі цькування психологічного характеру були, мовляв, ти сякий-такий. Але запитували, які мої наміри та плани, як я буду поводитись. Конкретно ніхто не приходив — пиши, працюй або розкажи, що той робить, що той. Це робилось обережно, я так розумію для того, щоб знати ситуацію, яка відбувається в самій колонії, і що робили злочинці.
— Багато хто ставить питання, чого Путін погодився на обмін. Яка Ваша думка щодо цього?
— Важко коментувати чиїсь думки. Але зважаючи на ту політику, яку обрала російська еліта, ми всі стали свідками і жертвами її гібридної війни. Людський ресурс, який використовує Кремль, — це також один із важелів впливу, в першу чергу, на наших політиків та наше суспільство. Це така знущальна витончена стратегія: з одного боку, як крокодил стискає свої щелепи, не відпускати, а з іншого — трохи попускати. Подивіться, який людський ресурс приїхав звідти і який поїхав туди. Тобто тут є з чим порівняти.
— Але серед них були 22 громадянина України?
— Якщо їх вивезли, то вони їм чимось потрібні. Я думаю, щ ці гойдалки будуть продовжуватися. Будуть змінюватися якісь статуси, історії, але це частина гібрибної війни. Такий задум, мені здається.
— На вашу думку, цей обмін мав статися за будь-яких обставин? Чи не зміниться ваше ставлення до обміну, якщо ви дізнаєтесь про якісь закулісні перемовини?
— Я хочу дізнатись про всі деталі. Я збираюсь зустрічатись із представниками колишньої виконавчої влади, як і в МЗС, так і в Міністерстві інформаційної політики. Спробую навіть зустрітись з Петром Порошенком, щоб для себе з’ясувати, як це відбувалось. Я не певен, що мені там все розкажуть чи скажуть, що це не для публічної сфери. Але мені було б дуже цікаво дізнатись усі подробиці, оскільки я взагалі не володію інформацією. Обов’язково хотів би зустрітись з президентом Володимиром Зеленським та його командою, щоб поспілкуватись, як їм це вдалось, щоб отримати повну картину.
