— Христино, 8 вересня в Україні вшановують 75-ту річницю початку депортації українців з Лемківщини, із Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини та Західної Бойківщини у 1944-1951 роках. Вашу творчість сьогодні неможливо уявити без лемківської культури, фольклору і пісні. Це є власне голосом крові, адже у вас є лемківське коріння, чи це щось інше?
— Я це звикла так називати, тому що це найкраще і найпростіше пояснити людям. Хоча так було не завжди: я коли дізналася про своє лемківське походження, з того часу життя змінилося, змінився рівень самоусвідомлення особистості. Це був дуже переломний період. Я, вже будучи студенткою філологічного факультету Львівського університету, жертвувала якимись курсами, парами і ходила до хору, тому що для мене здавалося тоді справою життя зберегти цю пісню, навчитися від цих людей їхньої мудрості лемківської, тому що, на жаль, рідних своїх — бабусю чи дідуся (по маминій лінії) — я не застала.
— Розкажіть більш детальніше, як ви дізналися, що ви — лемка?
— Мені було 11 років, і по радіо звучала пісня "Под облачком" у виконанні Анички Чеберенчик, яка зараз, здається, проживає в Америці. І мама мені розповіла, що ми — лемки. Що є така етнічна група українців, їх виселили з їхньої землі, розповіла про будиночок у селі Бісковичі на Самбірщині, який залишився ще занедбаний і зруйнований, тому що не було вже кому його доглядати. Мене це настільки пройняло, тому що раніше в різних ситуаціях я чула від мами якісь дивні слова, але тоді я не розуміла це все, а потім нам філологічному факультеті з'ясувала, що таке говірка, що таке діалекти і так далі. Мене настільки захопилася мелодика лемківських пісень, що я бувало просто не могла заснути і не знала, куди направити цю енергію, яка в мені почала раптом вирувати, тому що я не планувала ставати співачкою. Я не займалась музикою професійно, хоча мої батьки — музиканти, хорові диригенти. І це був дуже вибуховий період в моєму житті, який вивів мене і привів на шлях, на який я ступила зараз.
— Вас українські ЗМІ охрестили "лемківською принцесою". Вам вам імпонує такий титул?
— Кожній дівчині, мабуть, імпонує, коли її називають принцесою, особливо якщо лемківською, такого ще ж не було.
— Як ви потрапили в склад лемківського хору?
— Я їхала на фізкультуру в цей день і побачила на площі Ринок у Львові листівку з написом "Товариство Лемківщини". До цього я такого ніде не бачила, і я виходжу з трамваю, ні на яку фізкультуру вже не їду, і приходжу, взагалі не знаючи, що це за товариство, чим вони займаються. Я сказала, що в мене є лемківське коріння, і я б хотіла якось долучитися до їх товариства. Вони відразу мене запитали, чи я співаю, тому що це велика складність — знайти молоду людину, яка би хотіла співати в хорі. Я думаю, що я була єдиною, яка з таким прагненням ходила на хор, на ці заняття. Більш того, за два тижні "Лемковина" святкувала 40-річчя колективу і я запросила свою маму на концерт у філармонію, мама була шокована — я виступала, ще й із сольним номером.
Вона була здивована, горда і, мабуть, тоді вперше у неї з'явилася думка про те, що я не буду займатися тільки літературою.
— До вашого дебютного альбому "Жива вода" увійшло 10 народних пісень, серед яких і лемківські, написані лемківської говіркою. Це данина своєму народу, преосмислення, чи такий подих нового життя у народні пісні?
— На той момент, коли я загорілася ідеєю випустити альбом, а це було ще задовго до "Голосу країни", просто я ніколи цього не озвучувала, але я вважала, що це моя місія. І я її виконала.
Фото: 24 канал
—Як добре знаєте лемківську говірку?
— Насправді основне моє захоплення, яке найбільше розвинулося і отримало розвиток — у лемківських піснях. Говірку я дуже добре розумію, але сама її в побуті ніколи не використовую, крім як з мамою, тому що цього і так ніхто не зрозуміє.
— Що готуєте із лемківських страв?
— Одного разу намагалися приготувати левеш — суп, це було на телеканалі "1+1". Я зробила все правильно, забула тільки його посолити. Найбільше мені подобається кисилиця — цибулевий різдвяний суп, я ніколи ще не готувала, але думаю, що вже час.
— Якби тоді ви не взяли участь у талант-шоу, і до вас не повернувся би Святослав Вакарчук, чи був у вас план Б, ким стати далі?
— У мене не було навіть плану А. Я не кажу, що я не хотіла стати співачкою, але я не мріяла про це. Зазвичай, популярна така думка серед успішних співаків, що вони йшли до цього дуже довгий період часу. Я завжди музику сприймала як хобі і не уявляла без неї свого життя, але від долі не втечеш, як то кажуть. Тому я думаю, що все справедливо, за якимись законами всесвіту саме тому так і склалося — випадок.
— Чи була книжка у вашому житті знакова, яка можливо впливала на вас або формувала вас як особистість?
— Одної книжки не було, але нещодавно я їздила до нашої садиби, теж по маминій лінії, там зараз ніхто не живе, але мама зараз дуже зайнялась ремонтом, і все там реставрувала. І в скрині я завжди зберігаю свої книжки, мамині чи бабусині светрики, якісь гарні речі вінтажні. І я зрозуміла, що такою книжкою для мене в дитинстві була "Пеппі Довгапанчоха" Астрід Ліндгрен — дівчинка, в якій мені імпонувала впертість, намагання завжди зробити по-своєму, зробити те, що ти хочеш.
Фото: fokus.ua
— Скільки власне у ваших текстах історій із вашого життя? Усі біографічні?
— Немає 100% автобіографічною теми чи навпаки — теми, яка б мене не торкнулась. Це переосмислення і якийсь синтез мого досвіду і намагання зробити з цього поетику.
— Хто ваш перший слухач?
— Мабуть, бабуся, тато, мама — близькі. Бабуся, скоріш за все. Вона дуже старенька в мене, і зараз, як не дивно, часто запитує у мене дуже багато порад, які стосуються якихось побутових речей, наприклад, поповнити мобільний рахунок. Але її завжди хвилює, що в мене не буде роботи офіційної, що не буду мати пенсії.
— Святослав Вакарчук — це продюсер, наставник, друг. Чи впливав і чи впливає сьогодні на ваш репертуар?
— Не хочеться таке слово використовувати, але іншого не підбереш: це найкращий мій радник і порадник. Тому що він ніколи не впливає, не тисне на мене, не каже, про що мені писати, як мені писати. Немає у нас такого диктаторства, як в деяких стосунках продюсер — молодий артист. І навіть коли я розгублена і в якихось пошуках — немає ніколи натиску від нього, він знає, що він ішов тим шляхом сам, і робив свої помилки, здійснював свої звершення. Я думаю, що те саме він спостерігає, і допомагаєте в цьому мені.
Фото: kasa.in.ua
— Христино, без чого неможливо уявити вашого дому?
— Без кота. Це сто відсотків. У мене з'явилася кішка і прожила 18 років, привела на світ дуже багато кошенят, які зараз є по всій Україні, їх розібрали. Зараз я теж намагаюся допомагати організації "Animals" постійно, на жаль, тільки медійно, тому що не налагоджена у нас система захисту прав тварин. Але засновник організації Сашко Тодорчук — дуже молодець, дуже ініціативний, ідейний, завжди послідовний в своїх намаганнях покращити права тварин в Україні. Я взяла у притулку свого кота, який проживає в мене в Києві або я в нього. Я взяла б ще одного, якби квартира була більшою.
— Чи маєте хобі, окрім співу?
— Думаю, моє хобі — це література, читання. Я стараюся весь вільний час брати книжку і читати, але мені буває дуже важко сконцентруватися. Зараз, коли я переїхала до Києва, увага дуже розпорошується, тому що мільйон всяких питань, завдань, які потребують вирішення, і дуже рідко бувають моменти, коли повністю можна зануритися в книгу. Це, як правило, в потязі або в літаку.
— Ви взагалі — забобонна людина?
— Я не вірю, що якщо перейде чорний кіт дорогу, то мені мене чекає якась біда — в це я точно не вірю. Але в мене є свої якісь власні забобони, такі як, що я не виходжу на сцену без ведмедя. Це особливий ведмедик. Ми з мамою, коли вибирали мені сережки, вона хотіла подарувати мені на День народження, це був вінтажний магазинчик, і там сидів цей ведмідь. Це було на наступний день після ефіру на "Голосі країни", з того часу він не пропустив жодного мого виступу і був на всіх сценах зі мною. Можете уявити, яка в нього енергетика.
Фото: прес-служба Христини Соловій
