Попри офіційно встановлену дату початку переселення, Роман Кабачій заперечує те, депортація розпочалася саме 9-го вересня 1944-го року:
"У цей день була підписана угода між УРСР і комуністичної Польщею про те, що такі переселення почнуться. Від України підписав це Микита Хрущов, який досить тривалий час був керівником України в різні періоди — і в тридцятих, і в сорокових роках. І він до цих земель мав свої особисті стосунки, оскільки його дружина Ніна Хрущова (Кухарчук) була родом з Холмщини — Томашівського повіту, нині село Василів, яке тепер розташоване з Польщі".
За словами історика, Хрущов спершу намагався приєднати землі етнічно українські, які були в Польщі, до України, а потім, коли зрозумів, що зі Сталіним це не виходить, то вивезти всіх українців звідти. Обмін населенням тоді вважався так званою "соціальною інженерією" і це не було злочином: одній їдуть туди, інші — сюди. Якби їхали лише в один бік, це був би тоді злочин. Натомість обмін населенням вважався добровільним виїздом в різні сторони і закінченням міжетнічного конфлікту.
"З близько 500 тисяч українців, які були вивезені із наших західних етнічних земель в УРСР, добровільно поїхали десь 20 тисяч, тобто дуже мало. Процес спершу планувався від осені 1944 року до початку 1945, але він розтягнувся до червня 1946 року. Цей процес набув рівня такого "маховика": виселення, депортації і вигнання українців — деякі села просто переганяли через Сян", — розповідає Роман Кабачій.
Про зміст документу людям не повідомлялося, лише основні інструкції. Спочатку дозволялося вивезти по дві тонни майна, згодом, уже в 1946 році, людям вдавалося забрати дуже мало майна.
Роман Кабачій розповідає:
"Спершу людей не садили у вагони. Збирали село, перевозили на станцію, де збиралися до 20 тисяч людей, поки їх кудись вивезуть. Були випадки, коли, наприклад, українські повстанці УПА нападали на станцію і її розганяли, потім писали, що звільнили цих людей. Але інколи було так, що людям не було куди повертатися, тому що особливо в останні моменти депортації, села палили (щоб полякам не дісталися). Із цих таборів людей садили у вагони і везли в УРСР, розселяли людей 17-ти областях. Це були всі, окрім центральних, починаючи з Північно-Східної Сумської, Харківської Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської, Дніпропетровської, Одеської, Миколаївської і потім ті області, які були в Польщі, тобто області Галичини — теперішні Львівська, Тернопільська, Франківська, Волинь і Рівненщина".
Ті люди, які потрапляли на Схід і Південь, страждали найбільше, оскільки там вже була сформована колгоспна система, зруйнована релігійна культура і русифікація. У них забирали коней і корів у колгоспи, водили на комуністичні зібрання, на виборах 1946 року переселенці писали, що це не вибори, а насмішка і рвали бюлетені. Крім того, за словами Романа Кабачія, на Сході вони не почували себе українцями, їх називали поляками, бо вони приїхали з Польщі, і тому більшість депортованих на Південь і Схід згодом втекли на Західну Україну.
Фото: Український інститут національної пам'яті
