Який міф про поетів йому вдалося розвінчати власним прикладом? Про роботу в режимі нон-стоп та Хрещатик, 26 — місце доленосних у житті зустрічей. Відверто про життя і професію в ефірі Радіо Культура в програмі Доля і випадок розповів поет, Народний артист України Юрій Рибчинський.
Ведуча:
Ольга Головецька
— Нашу розмову я хотіла б розпочати про символічне місце для багатьох митців, зокрема і вас, — це Хрещатик, 26. Власне будівля в якій ми знаходимося. Зустріч і знайомство із ким саме на Хрещатику, 26 для вас, як поета-пісняра, була доленосною?
Я спочатку скажу про це місце, тому що тут пройшла найкраща частина моєї юності. Тому що я прийшов сюди вперше, ще я був школярем старших класів — 9-10-й — на радіо і на телебачення було тут. Тут було і радіо і телебачення — все було в одному приміщенні. І з багатьма я познайомився. А потім студентські всі роки… Я не пам'ятаю навіть такого дня. Ну крім, мабуть, суботи-неділі. В тій чи іншій редакції я тут на Хрещатику не був. І звичайно тут було багато таких доленосних зустрічей.
Одна з них була з Ігорем Покладом. Нас познайомили тут. Якраз він вчився в консерваторії, закінчував. А я закінчував тоді університет. І я вважаю, що ця зустріч зіграла зі мною приємний жарт. Тому що я не збирався займитися пісенною творчістю, я думав, що буду займатися чистою поезією, драматургією. А так склалося, що нікуди не дінешся. Тому що нас забрали через рік після того знайомства в ансамбль служити. В нас не було військової кафедри - а ні в нього, а ні в мене. В ансамбль Внутрішніх військ України. І ми були повинні писати пісні. От там були написані перші пісні. Для мене перші, а для Ігоря, звичайно, він уже був знаним композитором, уже керував ансамблем "Мрія". Уже в нього була така пісня, відома не тільки в Радянському Союзі, а й за кордоном, як “Кохана”. А для мене Хрещатик, 26 - альма матер, можна сказати.
— А перша ваша робота з Ігорем Покладом, яка це була пісня?
"Глаза на песке". Вона по-різному так називалась. Там така назва, не дуже притаманна для радянських пісень. Це була перша пісня, яку ми разом написали в ансамблі. Я написав українською мовою, а потім зробив переклад. Ми познайомились з, тоді найкращою співачкою Радянського Союзу Міансаровою Тамарою, я для неї зробив переклад з української. Але водночас записала українською і Надя Пащенко, українською записала і Ліна Прохорова. Тому ця пісня звучала водночас і російською, і українською. Цю пісню співало дуже багато і співачок, і співаків. І зараз співають.
Вона дуже складна в тому плані, що дуже великий діапазон треба мати — мінімум дві октави. Але для голосових співаків, особливо для конкурсів, вона найкращий спосіб показати свій голос, діапазон, різні тембри. Співала Міансарова, після неї почав співати Кобзон, Хіль. Вже через багато поколінь Тамара Гвердцителі. При чому українською мовою я з нею зробив. З цією піснею перемагала на "Слов'янському базарі" Катя Бужинська.
— Пане Юрій, ви корінний киянин, і в одному з інтерв'ю згадуєте, що пам'ятаєте Поділ, де паслися корови, де люди тримали ще господарство, домашню птицю. Сьогодні важко уявити саме такий Поділ. Які епізоди зі свого дитинства згадуєте найчастіше проходячи, гуляючи рідним місцями?
Ностальгія не може довго існувати в людині, бо це як хвороба стає тоді. У мене немає зараз такої ностальгії, яка була там перші роки після того, як я попрощався з Подолом і поїхав на Куренівку, а потім на Оболонь, а потім на Шота Руставелі.
Я шість разів уже міняв адресу свого мешкання. Але те місце, де я народився — це Межигірська, 29 — з іншого боку кінотеатр Жовтень, поруч Щекавицька вулиця. Ну звичайно це, якби там стояв мій будинок, який мені сниться, старий, дерев'яний ще дореволюційний: половина будинку - одноповерховий, половина - двоповерховий. Може якісь спогади б і були. Але це я все вже пережив, у мене немає бажання повертатися.
— Коли ви визначилися зі своїм майбутнім і що було вирішальним при виборі професії?
Ну вирішальним, я думаю, було відчуття від чого отримуєш найбільшу насолоду. Я і малював, і займався театром, і стрибав з жердини. Спортом займався. Но я розумів, що спорт довго не може продовжуватися. Це тимчасове. А найбільша потреба була в тому, щоб читати, писати. Тому я вибрав саме те, що мені…
— Батьки впливали на ваше рішення? Чи, можливо, ви продовжили професію когось із батьків?
Ні. Ну як впливали. Обговорювали. Але, оскільки я вже в шкільні роки почав друкуватися й невеликі гонорари отримував, то було зрозуміло мамі, яка дуже хотіла, щоб я був математиком, займався чимось, яка вона казала, серйозним. Але коли я отримав там з газети "Комсомольское знамя" чи "Молода гвардія" була газета в той час, 50-60 карбованців. Ну в дитинстві було півзарплати. Великих, як то кажуть, бар'єрів мама не ставила. А батько взагалі був завжди зі мною в моїх уподобаннях.
Повне інтерв'ю можна послухати тут
Фото Facebook
