Про українську документальну стрічку "Будинок «Слово»" в ефірі програми "Віра в кіно" розповіла її ведуча Віра Сивачук.
Ведуча:
Віра Сивачук
Про що гудуть соцмережі третій тиждень поспіль? Про документальний "Колима. Батьківщина нашого страху", який зробив Юрій Дудь – російський блогер, який досі прикольно розповідав про реперів, а тепер вирішив прикольно розповісти про ГУЛАГ. Вдягнув червону куртку з капюшоном, сів у авто і проїхав 2 000 км траси "Колима". Назбирав історій репресованих, проговорив моторошні цифри і позаписував люд, який живе там нині, а прикрасив усе це розкішними зйомками у стилі NationalGeographic.
"Але навіщо ця лайт-версія серйозної теми?" – дискутує народ у соцмережах. По-моєму, це очевидно: щоб молодняк, який нічого подібного у житті не дивився, увімкнув би свого улюбленого Дудя, ненароком залип і в кінці вражено видихнув: "Ух ти!" Так і сталося – у фільму вже 12 мільйонів переглядів. Тому автору – плюсик до карми.
Добре, що такі штуки ще знімають у Росії. Сумно інше – що, виявляється, Дудь відкрив Америку багатьом українцям, і що в країні, яка пережила 1937 рік, про це тепер чують уперше. Словом, сіла я згадувати, що у нас знімали на цю тему.
І натрапила на документальний фільм Тараса Томенка "Будинок «Слово»", Україна, 2017 рік.
Сюжет
Майже півторагодинна документалка знайомить нас з мешканцями харківського будинку, на той час – елітного письменницького кооперативу «Слово». Хвильовий, Йогансен, Семенко, Тичина, Сосюра, Куліш, Курбас – за цим списком можна вивчати українську літературу ХХ століття. Це ж треба, що усі вони опинилися під одним дахом!
Насправді – жодних випадковостей. Цей будинок для письменників збудував товариш Сталін. До всіх квартир одразу провели телефон, що на той час було розкішшю, а між ними розкидали "надійних людей", які б наглядали за богемними сусідами. Так кількадесят українських митців непомітно опинилися у компактній тюрмі на 66 квартир.
Хоча починалося все дуже обнадійливо: за чаєм та чимось міцнішим збиралися екстравагантні письменницькі збіговиська, де говорили про майбутнє української культури, і дуже часто про те, що воно – не в Росії. Письменників, звичайно, слухали. І записували.
А по-справжньому темні часи в будинку «Слово» настали у 1933 році. Тривав Голодомор, і більшість українських митців зрозуміла, що з комуністами їм не по дорозі. Тільки було вже пізно. "Чорний ворон" вперше з’явився біля будинка «Слово» травневої ночі 1933 року. І відтоді у письменницькій п’ятиповерхівці забувають про те, що таке спокій.
Чому треба дивитись?
Як каже сам режисер, це спроба повернути імена розстріляних митців в український простір, і спроба дуже людяна. Микола Хвильовий ненавидів Москву, віртуозно катався на ковзанах і стежив за модою. Майк Йогансен завжди з криком вибігав надвір, голив то вуса, то бороду, переміг у більярд Маяковського. Остап Вишня безмежно любив собак. Підмогильний не розлучався з велосипедом. Тичина захарастив квартиру розгорнутими книжками, лишивши вузький прохід від дверей до столу.
Класно, що автори не пробують переказати підручники і біографії мешканців від А до Я. Вони буквально йдуть від квартири до квартири, і вустами друзів, дружини, дітей, цитатами з віршів, доносів і допитів НКВД дають короткі і дуже живі портрети.
Цей фільм дуже атмосферний: майже усе, що ви побачите в кадрі – хроніка і вирізки з кіно – зняте в 1930-і роки і вмонтоване в контекст сучасного фільму. Звукова доріжка вельми цікава: замість монотонного голосу за кадром – тут цілий театр, діалоги, суперечки і навіть сварки письменників. І що важливо, у цьому фільмі про червоний терор, цього терору не видно в кадрі.
