Вистава у повній темряві. Саме така вистава – про сліпих і для сліпих – буде презентована 19 травня Українським малим драматичним театром. В ефірі програми "Соціум.com"режисер театру Анна Турло розповіла про свою дипломну роботу – виставу "Точка зору".
Ведучі:
Ольга Бродська, Тетяна Кононенко
Ольга Бродська: – Ви розповідали, що усе ваше життя змінив напис на стіні. Що це за історія?
– Насправді штука з написом на стіні – вона дуже дивна, і кому я її не розказую, усі кажуть: "Це знак, це 100% знак". Я їхала на роботу. Мій робочий день починався о 8-ій ранку, я викладала авіаційну безпеку. І коли ти їдеш кудись о 8-ій ранку, то там уже не те що жити не хочеться…
Я їхала повз Індустріальний міст. Раніше там були дуже пописані стіни. І от, серед усіх цих муралів я побачила напис "Іди в театр". А я у 8 класі хотіла вступати в театральне, думаю: стіна діло говорить, треба вступати.
Спочатку я пішла у театральну студію, потім викладач театральної студії допоміг мені підготуватися до вступу в театральний. Я боялася відкрити двері Карпенка-Карого… А закінчилося все тим, що я зараз на 4-ому курсі і роблю свою дипломну виставу.
Я дуже рада, що я тоді не заплющила очі, коли їхала у маршрутці, і побачила цю стіну. Мені здається, що зараз я здійснюю свою мрію дитинства.
ОБ: – Кажуть, що у маленьких театрах народжуються великі ідеї.
– У нас в Українському малому драматичному театрі є мотто "Усе починається з Малого".
Вже два роки у нас проходить пітчинг ідей, і, власне, ідея цієї вистави народилася саме на пітчингу ідей. Ідея була вистави у повній темряві, ідея була соціальної вистави, і соціальної вистави для сліпих людей і про сліпих людей.
"Точка зору" – це для всіх, кому 16+. Тут немає якогось обмеження, ми не використовуємо ненормативної лексики і так далі. Це через специфіку вистави. Вона проходить у повній темряві, і це не перша така вистава, це не якесь новаторство. В Україні – так, це відносне новаторство. Я знаю дві вистави в Україні, які проходять у повній темряві. Вони на різні теми і мають різну мету.
Ми позиціонуємо свою виставу як соціальний проект, ми говоримо про життя незрячих людей.
Вийшло так, що людина, яка подала цю ідею чи не змогла її реалізувати, чи не захотіла. І художній керівник нашого театру запропонував реалізувати ідею цієї вистави мені. І перш ніж я обдумала усі складнощі, які можуть трапитися в процесі реалізації цієї вистави, я погодилась, тому що це так круто – вистава в темряві, і стільки всього можна придумати!..
І з цього розпочалася історія, тому що на початку у нас була тільки концепція: це має бути вистава у темряві, і це має бути про сліпих.
Тетяна Кононенко: – Мистецтво, в принципі, має віддзеркалювати те, що відбувається у суспільстві. Якби у вас зараз була можливість поставити якусь маленьку замальовку про те найактуальніше, що відбувається в Україні, про що б вам хотілося розповісти?
– Це дуже складне питання. Про те, що зараз відбувається – не хотілося б. Не хотілося б, тому що потрібне певне переосмислення, потрібен якийсь час, щоб подивитися назад і зрозуміти: ага, про це можна говорити от з такого ракурсу! А поки ти ще в цьому живеш, відкриваєш своє стрічку на Фейсбук – а там аналізи і все-все-все на світі, про це поки не хочеться говорити. Цього забагато.
ОБ: – Тоді повертаємося до важливого – до спектаклю.
– У виставі, насправді, багато фішок. Ми з акторами працюємо і відкриваємо дуже цікаві речі.
Коли ти вперше опиняєшся у повній темряві… Тут я мушу висловити величезну подяку музею "Третя після опівночі", у них є півторагодинна екскурсія у повній темряві, яку проводить сліпий гід. Для нас це стало потужним досвідом. Ми могли б читати мільйон книжок, мільйон статей, але коли ми провели ці півтори години у темряві, це дало нам дуже потужний поштовх для подальшої роботи над виставою.
Ми спершу зосередилися тільки на звуках, а потім подумали, що у такому разі це буде вистава-аудіокнига. І що заважає людині вдома послухати аудіокнигу? І тоді ми додали запахи і тактильні відчуття. Це не означає, що на виставі вас хтось буде чіпати – це про такі відчуття, як вітер, дощ…
Вистава поставлена за двома нарисами Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Але ці нариси є однією, третьою частиною вистави. Все інше – це той матеріал, який було зібрано нами під час спілкування з незрячими людьми, це той матеріал, який ми збирали з абсолютно різних джерел – про відчуття, про те, як соціалізуються люди з вадами зору. Також ми збирали багато статистичних даних, щоб більш-менш зрозуміти загальну картину.
ТК: – Ось це мені якраз зрозуміло. Але чому Леся Українка та Ольга Кобилянська? Що вони там такого написали?
– Є у них два таких нариси, вони обидва називаються "Сліпець", причому написані вони були майже в один і той самий час. Для нас це були два протилежні нариси за своїм настроєм, тому що один був про те, як соціум не сприймає іншу людину, людину незрячу, як би вона не хотіла стати частиною цього соціуму. А другий нарис абсолютно відрізняється від першого. Там якраз про те, що соціум приймає, і як він це робить.
