Марія Бурмака готує концерт із Симфонічним оркестром Українського радіо

"Іноді на справах трапляються плями крові" – Тетяна Шептицька про архіви КДБ

25.03.2019 р., 14:01

Кілька років тому в Україні розсекретили документи КДБ. Тепер отримати доступ до документів про своїх репресованих родичів чи історичних постатей може практично кожний українець, звернувшись до архіву СБУ, де тепер зберігаються документи. Про роботу з архівом та свої моторошні знахідки в ефірі "РанокПРО" розповіла науковиця Тетяна Шептицька.

Ведучі:

Ярина Скуратівська, Євген Павлюковський

Ярина Скуратівська: – І СБУ, і колишнє КДБ прийнято вважати досить закритими структурами. А наскільки відкритий до відвідувачів у минулому секретний архів?

– Безпосередньо що стосується самого архіву КДБ, то він, наскільки йому дозволяє законодавство, досить відкритий, його співробітники та його дирекція завжди йдуть назустріч, коли треба розшукати якісь документи. У самі сховища зазвичай не пускають.

Ми чули, що архіви дуже довгі, зокрема, щодо репресованих там близько 7 км справ.

ЯС: – Є чутки, що в архівах траплялися підпали, в яких зникали документи, і, можливо, це було свідоме знищення документації.

Самі співробітники архівів СБУ говорять про те, що було 4 хвилі чисток цього архіву, і це тільки офіційні чистки. Включно вже за часів Незалежності. Були так звані неофіційні чистки, коли так само щось підчищалося, зникало, це була нібито ініціатива окремих співробітників. Швидше за все, вони спалювалися.

Іноді у тих документах, з якими я працюю, трапляються довідки, що такі-то документи, як, наприклад, контрреволюційні і шкідливі, були спалені.

Найчастіше палили домашні бібліотеки, якісь особисті документи, фотографії, листи, які вилучали при обшуку у людини. Їх знищували як такі, що нібито не становлять великої цінності ні для справи, ні для радянської держави.

Євген Павлюковський: – Якщо врахувати інформацію про усі ці спалення, чистки, вивезення документів до великих архівів на території РФ, чи реально з того, що залишається, дізнатися хоч якусь частину правди?

– Дійсно, дуже багато було вивезено в Росію, дуже багато чого було знищено, почищено. Але навіть те, що є зараз в Україні і безпосередньо у Києві чи в архіві СБУ – це досить багато для того, щоб проаналізувати різні сюжети та різні події в історії.

Ми колись з колегами рахували: для того, щоб нам передивитися, переглянути усі справи, які стосуються Биківнянських жертв, то нашому невеличкому колективу піде на це років 10, за умови, що це буде щоденна робота і всі будуть над цим сидіти.

Доступ до архівів КДБ відкритий будь-якому громадянину України. Якщо людина хоче дізнатися, щось про свою родину, їй достатньо заяви, паспорта, і їй скажуть, о котрій годині і куди їй прийти.

Ситуації бували різні, не на кожну людину оформлювали заяву. Навіть на знищених, розстріляних людей не завжди справи знаходяться. Іноді знаходиться тільки одна-єдина довідка, що людину розстріляли.

Ми чули версії, що були дні, коли був такий вал заарештованих людей, що просто не встигали оформлювати окрему справу на людину.

Насправді ця система була досить бюрократизована, і за внутрішніми інструкціями вони мали контролювати будь-який крок і підшивати чіткий перелік документів у справу. Але що стосується давнішого періоду, 1930-их років, там це була досить поширена практика.

ЄП: – Коли архіви КДБ тільки відкрили, цим активно зацікавилися ЗМІ, люди почали шукати інформацію про своїх родичів. А яка ситуація з цим зараз?

– Почнемо з того, що в архіві СБУ кімната, у якій можна працювати з архівними документами, невеличка. І більше 7-8 людей у тій кімнатці просто не поміститься. Тому щодня в архіві СБУ черга, і ця кімнатка повністю заповнена. Заповнена різними категоріями людей: тут є науковці, дослідники як з України, так і не з України, є журналісти, є родичі репресованих та розкуркулених, які шукають інформацію про своїх рідних.

Я знаю, що журналісти у деяких виданнях ведуть окремі рубрики "З розсекречених архівів КДБ" і друкують на сайтах історії таких людей, шукають їхніх родичів. Історична правда, Радіо Свобода роблять такі проекти.

ЯС: – Як можна звернутися до архіву і отримати інформацію про своїх родичів?

– Електронна форма запиту є на сайті архіву СБУ. Там є зразок запиту для родичів, де ви заповнюєте усі потрібні графи. Для початкового пошуку потрібна мінімальна інформація: ПІБ, дата народження, якщо знаєте місцевість, де людина народилася, – прекрасно, але цього уже достатньо для першого етапу пошуків.

Архів СБУ може переправити людину далі. Якщо серед своїх документів вони нічого не знайдуть, можуть вказати, що, можливо, справа зберігається в архіві громадських об’єднань або взагалі в архіві десь в області.

ЄП: – Як би ви порадили підготуватися до досліджень сімейної історії в архівах? Адже можна дізнатися досить неприємні речі про своїх родичів.

– Це складне запитання. Буває, люди дізнаються не досить приємну правду про своїх рідних. Але це питання безпосередньо самої людини, як вона з цією правдою буде жити далі.

Попри те, що я маю певне застереження щодо наших східних сусідів, у Росії є такий проект, що проводить товариство "Мемориал", який опитує нащадків катів НКВС. Ті родичі говорять про те, що коли вони дізнавалися правду, це для них був шок, і вони намагалися просто зрозуміти, усвідомити це і зробити все, щоби викрити ці злочини. І водночас – абстрагуватися, що вони інші. Дехто це робив включно до зміни прізвища, бо вони не бажали носити прізвище того ката.

Але це завжди індивідуальний шлях.

Це не привід говорити про те, що в цьому не треба копатися і є речі, про які не варто знати. Хоча за законом родичі і катів, і репресованих мають право закрити інформацію про них.

ЯС: – Чи були у вас такі знахідки, від яких мурашки бігли шкірою? Можливо, стосовно тортур, катувань?..

– Описи тортур можна знайти, але у справах тих людей, які, на щастя, вижили. Наприклад, Зінаїда Тулуб у 1950-их роках писала лист Микиті Хрущову на свою реабілітацію, і вона писала про те, як з нею поводився слідчий: що її матюкали, тримали у карцері без світла, без їжі, дуже брутально поводилися. Вона говорила про те, що після тижня у таких умовах вона була готова підписати будь-які зізнання, аби це жахіття закінчилося.

Ці справи моторошно читати. І прикро бачити, як цих людей ламали психологічно, душевно, емоційно, коли лобами зіштовхували на очних ставках братів чи друзів.

Іноді на справах трапляються плями крові. Я таке бачила нечасто, але бачила.

ЯС: – В Україні є закон, згідно з яким люди, що йдуть у велику політику, мають отримати довідки про співпрацю або неспівпрацю з КДБ. Як на вашу думку, наскільки він ефективний і чи все ми вже знаємо про минуле наших політиків?

– Мені здається, у нас цей процес ще триватиме. З того, що я бачу, переважно досліджують процеси 1930-их років, повоєнні, пов’язані з ОУН-УПА, і частково пов’язані з дисидентським рухом. А те, що стосується 1970-1980-их років, на жаль, мало досліджується, і я не впевнена, що люди цим цікавляться. Хоча офіційно архіви відкриті до 1991 року.

Слухайте повністю за посиланням

"Іноді на справах трапляються плями крові" – Тетяна Шептицька про архіви КДБ

Новини по темі