Репресії і знищення українців — це непомірно величезна і кривава плата за нашу бездержавність, — Шептицька

Репресії і знищення українців — це непомірно величезна і кривава плата за нашу бездержавність, — Шептицька

Розстріли і табори, тортури і катівні, депортація і розділення родин, показові судилища і психіатричні лікування — що тільки не вигадувала радянська тоталітарна система, щоб залякати, упокорити українців і знищити українську ідентичність.

Сьогодні історія повторюється, і вже путінська Росія здійснює політичні репресії, масові знищення, переслідування і залякування українців на нашій землі. До Дня пам'яті жертв політичних репресій в студії Радіо Культура говоримо про виклики минулого і сьогодення проти України з заступницею директора з наукової роботи Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили" Тетяною Шептицькою.

 

0:00 0:00
10
1x

Фото: Биківнянські могили

Вся історія України — це постійна боротьба. Починаючи з Переяславської Ради ми можемо говорити про політичні репресії, які почалися ще тоді, коли ми потрапили в полон авторитарної держави, а згодом — імперії. Духовенство першим потрапило тоді під політичні репресії. І закінчуючи днем сьогоднішнім, коли Росія знову чинить злочини на окупованих територіях. Історія продовжується в своїх найгірших проявах. Який період ми виокремлюємо і чому, вшановуючи пам'ять жертв політичних репресій?

Тетяна Шептицька: Насамперед, ми говоримо про період діяльності комуністичного режиму з 1918 року, доби червоного терору, до розпаду Радянського Союзу, тобто до 1991 року. Дослідники зазначають, що загалом за весь цей період змінювалися форми репресій, види репресій, але весь час тиск на громадян зберігався. Наприклад, в 70-80 роки вже не було масових розстрілів, але були заслання в табори, каральна психіатрія, звільнення з роботи.

Звідки походить поняття "тоталітаризм", адже це не здобуток недружньої до нас держави, а явище планетарного масштабу?

Тетяна Шептицька: Сам термін пов'язаний з диктатурою Муссоліні. А загалом, історія 20 століття показує, що тоталітаризм може виникати досить легко. Відповідно, і сам термін згодом поширився і на практики Третього Рейху, і на ті практики поводження з громадянами, які застосовував Радянський Союз. Коли ми говоримо про тоталітарну систему, то насамперед говоримо про протилежну демократії систему державного будівництва. Поширений жарт, мовляв, демократія — не найкраща форма правління, але нічого кращого людство не вигадало. Отже, тоталітаризм — це форма, абсолютно протилежна демократії. Вона має свої чіткі ознаки, які відрізняють її від авторитаризму. Наука вважає тоталітаризм найвищою формою авторитарного правління. Для нас основне — це не лише диктат однієї партії, жорстка централізація, культ вождя, репресії, переслідування, це також — відсутність автономності  від держави таких сфер людської діяльності, як культура, релігія, економіка. Відповідно, тоталітарна система — це завжди жорсткий контроль не лише над управлінськими формами, це так само жорсткий контроль, зокрема, над приватним життям людини. І власне десь на цьому рівні тоталітаризм відрізняється від авторитаризму. Вони дуже схожі, але при авторитарному правлінні у людини залишається бодай якийсь люфт приватного чи культурного життя. В тоталітарній державі цього вже не існує.

Тоталітаризм і авторитаризм в інших країнах супроводжувався такою ж жорстокістю, таким же масовим винищенням людей, які були на нашій землі?

Тетяна Шептицька: Масові нищення своїх же громадян в 20 і в 21 століттях були властиві для африканських країн, переслідування за національною ознакою так само у нацистській державі. Можливо, вони нищили менший відсоток своїх громадян, але так само там були жорстокі політичні переслідування. Ми, можливо, не надто унікальні в світовому контексті, але ми унікальні в дещо іншому моменті. Ці політичні переслідування, репресії і знищення великої кількості наших громадян  — це непомірно величезна і кривава плата за нашу бездержавність.

Українці, як народ, мають свої певні характеристики — нам властиві свобода думки, волелюбність, демократичність. А після радянської окупації ми опинилися в іншому правовому полі, площині ставлення до людини, як такої. В цій війні ми побачили, як ми цінуємо життя один одного. Ми сподівалися, що, коли росіяни побачать кількість своїх втрат, їх це зупинить. Ні! Адже там ніколи не існувало цінності людського життя. Весь політичний терор став можливий тільки тому, що ми не змогли втримати свою державність на початку 20 століття. Опинившись окупованою територією, ми на собі відчули те, що принесли з собою російські більшовики.

Розкажіть, як виник термін "ворог народу"

Тетяна Шептицька: Є навіть американський фільм з майже аналогічною назвою "Ворог держави". Насправді, це такі ідеологічні конструкти, якими завжди зручно апелювати тоталітарній державі. Але Радянський Союз терміни "антирадянські елементи", " ворожі елементи" вніс в свою законодавчу базу. Цим він і відрізнявся віз загальносвітової практики інших спецслужб, які розправлялися з "ворогами народу". В Радянському Союзі і кампанія з репресій мала офіційні назви, параметри і визначення . І термінологія, яка працювала на знищення людей — "ворог народу", родина "ворога народу" абсолютно успішно апробовувалася радянською пропагандою.

Так само законодавчо був закріплений і термін "Великий терор", початком якого став наказ 1937 року, затверджений політбюро, про репресування куркулів, карних злочинців та інших антирадянських елементів. Цим наказом узаконили те, що вже відбувалося. Хто насамперед потрапив під цю репресивну машину?

Тетяна Шептицька: Тут важливі кілька моментів. Цей оперативний наказ був таємний, для суспільства він не оприлюднювався. Він справді визначав певні категорії, якими визначалися "вороги народу". Ці категорії винесені в його назву — куркулі, карні злочинці та інші антирадянські елементи. З карними злочинцями все зрозуміло, це люди, які вчинили кримінальні злочини (хоча вони теж були розстріляні за політичними статтями). Але термін "куркулі" в радянській пропаганді — це заможні селяни, які нібито заважали будівництву колгоспів. Насправді ж, згодом куркулями означували і просто селян, і середняків і навіть бідняків.

А от визначення третьої категорії — антирадянські елементи — саме по собі дуже розмите. І отут співробітникам НКВС з'являлося величезне поле для діяльності. Тут потрапляли люди, з точки зору режиму, неправильного соціального, етнічного походження тощо. Саме оця розмитість терміну дозволяла заарештовувати і розстрілювати людей в буквальному сенсі за розказаний анекдот або критику цін. Цей наказ був дуже зручний для виконання репресивної кампанії, оскільки мав ще й спрощену процедуру слідства.

Так само цим наказом вводилися ліміти — чітка кількість людей, яких треба розстріляти або відправити в табори.

Биківнянський ліс — один із символів політичних репресій. Коли Биківнянський ліс використовували, як місце таємних поховань?

Тетяна Шептицька: І слідчі, і прокурори, які вели цю справу стосовно Биківні, остаточно сформулювали і зазначили у висновку, що Биківнянський ліс, таємна ділянка НКВС СРСР, використовувався для закопування тіл репресованих, розстріляних в київських в'язницях в період з 1937 по 1941 роки. В цей період тут відбулося кілька хвиль поховань. Перша — це 1937-38 роки, наступна хвиля —1939-40 роки після підписання пакту Молотова-Рібентропа, і третя короткотриваліша хвиля — це літо 1941 року, коли НКВС отримало вказівку про зачищення в'язниць у зв'язку з наступом нацистської Німеччини. На сьогодні це найбільше місце поховання жертв сталінських репресій.

Чи є точні цифри щодо кількості поховань?

Тетяна Шептицька: Зроблю одну невелику ремарку — нам дуже потрібно розуміти, що важлива не стільки кількість, скільки життя в принципі конкретних людей. І те, що людей розстріляли в порушення законодавства, за сфальсифікованими звинуваченнями. А якщо говорити безпосередньо про цифри, на сьогодні ми не можемо означити чітку конкретну цифру. Тому що не існує зведеного корпусу документів, зведеного списку, який можна взяти в архіві. Свого часу галузевий Державний архів СБУ отримав доручення на формування оцього скорботного биківнянського списку. Величезна подяка колегам з архіву СБУ за те, що, завдяки їм, ми отримали основу биківнянського списку. Нині працівники музею допрацьовують цей список на основі актів і протоколів про розстріли або особистих справ розстріляних. Це довготривалий процес, над яким працює невелика кількість людей, лише 5 науковців, які паралельно ведуть інші види діяльності — екскурсійну, лекційну, виставкову, відповіді на запити родичів тощо. Зараз на меморіальних стінах пам'яті у нас закарбовано 18 000 прізвищ, але співробітники заповідника щороку до цього списку додають ще певну кількість віднайдених прізвищ. Складність полягає в тому, що певна частина архівів вивезена до Росії, зрозуміло, ми взагалі не маємо до них доступу.

Хто з відомих людей закінчив там земний шлях?

Тетяна Шептицька: Звісно, є певна категорія людей, який прийнято називати інтелігенцією, інтелектуальною, мистецькою, науковою елітою. Серед найвідоміших прізвищ — художник Михайло Бойчук, його учні і послідовники Василь Седляр, Іван Падалка; Іван Липківський, його дружина Софія Налепинська-Бойчук, Микола Івасюк, Володимир Гагенмейстер, Микола Касперович. Серед письменників згадаймо такі імена, як Майк Йога́нсен, Миха́йль Семенко, Андрій Михайлюк, Микола Скуба, Іван Маловічко, Володимир Ярошенко, Яків Савченко, Мирослава Сопілка, Вероніка Черняхівська. Мовознавці — Олекса Синявський і Борис Ткаченко; музейники і науковці — Трохим Тесля, Леоніла Заглада, Лідія Шульгіна; управлінці, відомі в європейських наукових колах — Олександр Пучківський, Петро Супруненко; актори — Борис Дробинський, Василь Верховинець.

Як починати пошук репресованого родича?

Тетяна Шептицька: Для початку пошукати в виданні "Реабілітовані історією". Там є стисла інформація, ПІП, дата народження, якщо є архівні документи — ким була людина, коли репресована, за що засуджена і стислий опис її життя. Далі це може бути велика архівна робота, кожну історію треба розглядати індивідуально, над нею працюють і архівісти, і наш Заповідник, Архів національної пам'яті. На жаль, в Україні отакі місця розстрілів є в кожному обласному центрі, де діяло обласне управління НКВС. Звісно є області, де такі місця невідомі або забудовані, на місці Биківні теж хотіли побудувати колись автостанцію. Якби це зробили, ми б нині не знайшли ці поховання.