"Аби не асоціюватися з біднотою, позбувалися своєї національності" — Стефанчук про українців в Канаді

"Аби не асоціюватися з біднотою, позбувалися своєї національності" — Стефанчук про українців в Канаді

Українська діаспора в Канаді — одна з найчисленніших у світі, проте не всі зможуть відповісти, звідти ж у Канаді взялися наші співвітчизники. За яких обставин на чужих континент переїжджали українці, які почали формували діаспору, звідки в Канаді взялося шароварництво та як змінить українську спільноту в цій країні масовий приїзд нових біженців — від війни Росії проти України? Про це все Радіо Культура розповідала дослідниця канадсько-української історії та культурних зв’язків Устина Стефанчук.

0:00 0:00
10
1x
Програма:

Фото: Kyiv Post

Виїжджати в Канаду переважно хотіли чоловіки

 

Звідки у Канаді взялися українці?

Історично так склалося, що були сприятливі умови для виїзду українців до Канади. Мова йде і про кінець XIX-го століття, і про пізніші роки. Як ми знаємо, є кілька хвиль масового переселення українців до Канади. На початку 80-90-тих років ХІХ століття йшлося переважно про сільське населення Західної України Буковини і Галичини, якому давали можливість мати свою землю. Інше питання, що часто українці, які виїжджали, були більш заможними людьми, які мали можливість виїхати. Дорога — це тривала подорож, це тижні на пароплаві. Зазвичай, це був пароплав найнижчого ґатунку: воші, купа дітей, купа людей різних, без можливості митися і прати. Є такі цікаві спогади чоловіка з Тернопільщини, який розповідає як дівчина, яка йому подобалося, подарувала йому вишиту сорочку. Він вирішив їхати "парадно": всі чотири тижні подорожував на пароплаві у вишитій сорочці. Коли він приїхав до Канади, то оселився у Манітобі, де його родичі просто взяли задубілий одяг, який він носив чотири тижні безперестанку, і спалили його. Також його повністю треба було всюди поголити, бо воші були такі, що не можна було в інший спосіб їх позбутись. 

Що ж рухало українськими мігрантами, аби зважитися на такі серйозні та небезпечні рішення? Невже тогочасним мігрантам настільки боліло?

Якщо проаналізувати суспільно-історичні процеси, які відбувалися в тій самій Галичині, я цілком це можу зрозуміти. Тут треба говорити про таку дуже чітку і виражену, як на мене, рису українців – особове господарство. "Я хочу мати малий кавалок чогось, але він буде мій. Не наш спільний, не колхозний, а мій". А в додачу до авантюризму, бодай з того, що я читала в спогадах ранніх емігрантів – їх "перло" це. Їх приваблювала авантюра, і це також дуже цікаво і досить промовисто, щоб розуміти цих людей. Хоча жінки переважно були проти того, щоб виїжджати. Це така авантюра, на яку чоловіки дуже хотіли йти, а жінкам треба було весь час доглядати в дорозі дітей або навіть вагітніти на шляху до Канади. Це все складно.

Фото: New Pathway Ukrainian News

 

"Другий сорт" у Канаді

 

Чи мали перші емігранти можливість зробити вибір асимілюватися чи ні? Зберегти свою ідентичність, чи злитися з оточенням?

Перш за все, наратив про те, що канадська діаспора дуже сильна, згуртована і однорідна – це міф. Немає однорідної канадської діаспори. Вона дуже розрізнена. 

По-друге, вихідні умови, в яких виїжджали емігранти, були дуже тяжкими. Це, в першу чергу, питання дискримінації і трактування їх навіть у вільному канадському світі, так би мовити, як "другого сорту". Це ми бачимо із історії, наприклад, працевлаштування ранніх переселенців, і пізніше з історії про табори інтернованих, які були під час Першої світової війни в Канаді. Усі ці факти доводять нам, що всі українці десь на рівні з іншими вихідцями зі Східної Європи, на рівні з бідними переселенцями з Шотландії і Ірландії, вважалися просто підсобною робочою силою. Тому щоб не бути українцями, щоб не асоціюватися з цією біднотою, яку кожен штовхає, українці обирали змінювати свій зовнішній вигляд, позбуватися усіх атрибутів своєї національної одежі, своєї національності. Вони одразу змінювали свої імена, намагалися змінювати свою мову, калічили англійську, яку дуже часто не знали. Особливо тут йдеться про жінок, які, наприклад, не мали соціальних зв’язків поза своїм маленьким світом дому. 

Своїх дітей вони уже змушували бути англомовними і змушували бути їх не Михайликами, або Христинками, а Майками, Джастінами, Крістін. Раніше на пластових таборах, коли ми зустрічали канадців українського походження, завжди насміхалися, що вони Джон Черевик або Деніел Стефанчук умовно. Це для нас дисонанс, але, насправді, в цьому є дуже чітка логіка, сумна логіка. Тому що те, що спонукало цих людей зрікатися того, що вони знали, це дуже сумна історія. 

Інша грань цього всього, в тому, що їх змушували позбуватись ідентичності. Коли ми беремо галицьке суспільство кінця ХІХ-го століття, то питання ідентичності дуже розмите. Уявлення про те, що є якась умовна українська ідентичність не існувало. Були місцеві, але не було усвідомленого, сформованого розуміння, що це українці, це українська культура, це українська мова. Це також стосується русинів із Закарпаття, які виїжджали також в цей період.

Все це пізніше призвело до того, що в Канаді є кілька різних українських церков і частина з українців потрапили до московського патріархату. Вони були дезорієнтованими, вони не мали чіткої національної ідентифікації. Це окрема і глибока тема того, наскільки низький рівень освіти, культури, самосвідомості призвів до церковної ситуації, яка була в Канаді в пізніші роки, і війн між українцями-представниками Московського патріархату і українцями-представниками Православної української церкви і Греко-католицької української церкви. 

Фото: Shevchenko Museum

З одного боку смішно, але якщо замислитись над умовами чому це стало можливим, це дуже сумно. Я записувала розмову з однією професоркою: її молодість чи дитинство припадало десь на середину 60-х років ХХ століття. І вона мені розповідала як її брата били перед школою просто через те, що він українець, називали різними не пристойними словами. В їхніх очах ми, українці, були дикими неотесаними людьми. Потім це трансформувалося в те, що ми завжди смердимо цибулею, не вміємо правильно вимовляти англійські слова і все інше. Наприклад, є такий зовсім не смішний жарт про ім’я Дар’я. Англійською це ім’я звучить схоже на слово “діарея”. Таких ніби смішних, безневинних жартів про різні аспекти українського життя, українського сприйняття світу, системи поглядів, дуже багато. Можна нічого з цим не робити і не звертати уваги, але якщо їх скласти в систему, вони вимальовують дуже чіткий патерн дискримінації, зневажливого ставлення і інакшування. 

В ранніх 70-х роках почався рух на багатокультурність, зокрема на сприйняття українськості, української мови. Це те, що зробило сьогоднішню Канаду. Канадська мультикультурність – це справді величезний здобуток і геніальний винахід для багатокультурної країни, але так було не завжди. Також не варто забувати, що нащадки ранніх емігрантів – це одна історія, повоєнна еміграція – це зовсім інше. Тобто емігранти українці, які приїжджали з таборів переміщених осіб – це інший соціальний, фінансовий, інтелектуальний зріз, це переважно були лікарі, політики, професори. Це та група людей, яка в кінці 60-х - 70-х роках була скелетом всіх громадських організацій, лобістських політичних структур. В Канаді 70-х-80-х років припадає найбільший розвиток української громади.

Попри усі еміграційні процеси, українським емігрантам вдалося зберегти свою культуру. Як так сталося?

Я схильна розділяти досить різні за своїм характером групи українських емігрантів: ті, які є нащадками ранньої еміграції, і ті, які є повоєнними емігрантами чи пізніше вже емігрантами з країн тодішньої Югославії та Польщі. Це дуже різні групи українських емігрантів. Вони, в той чи інший спосіб, знаходять точки перетину в сучасній українській громаді в Канаді, але все ж це, подекуди, досить закриті групи. І тому говорити про якийсь окремий пласт фольклору, чи якоїсь культури, який би пронизував усі ці групи, досить складно. 

Фото: Winnipeg Free Press

Повоєнні емігранти їхали з чіткою метою зберегти Україну. Була загроза з боку Радянського Союзу і питання збереження України було їхньою метою. Переважно всі вихідці з України цього часу – це професійні люди, які оперують методологічними інструментами, розуміють природу речей. Вони, виїжджаючи в Канаду, думали, що це тимчасово. Багато хто з них не розпаковували свої валізи до 60-х років. Для них було принципово бути українцями. Якщо для ранніх емігрантів було принципово просто вижити, то нове покоління хотіло ширити знання про Україну, ширити знання про те, що відбувається в радянському союзі. Тому це, особисто для мене, дві цілком різні еміграції.

 

Зараз затребувані дівчата в латексних корсетах і віночках

 

Звідки шароварщина, продукт і наслідок Радянського Союзу, взялася аж у Канаді?

З кількох джерел. По-перше, українці Канади ще за часів Радянського Союзу мали можливість виїжджати в Україну. Те, що вони там бачили, потім приносили назад, як уявлення України. Інша група людей – це українські комуністи з Канади, яких було досить багато. Українські прогресисти, так вони називалися, і їхні нащадки мали можливість гастролювати зі своїми колективами в радянську Україну, починаючи з 20-х років. 

Канадська шароварщина про те, що тривалий час в Україні не було нічого іншого, ніякого іншого продукту. В Україні ми вже далеко пішли не тільки в продукуванні, але й в осмисленні того, що ми продукуємо, а в Канаді, на жаль, це все ще не популярно. Здебільшого, сучасний український продукт не затребуваний, тому його там немає. Затребувані зараз  дівчата в латексних корсетах і віночках. Якщо ти десятками років звикав до традиційного Шевченківського свята з пафосними промовами, потім, коли до тебе приїздить "Dakh Daughters", ти не розумієш що це таке. Я дуже сподіваюсь, що зі зміною поколінь все зміниться.

Де сьогодні в Канаді можна побачити не шароварщину?

Підозрюю, що в Торонто, більш активне і різноманітне життя там. Мені подобається те, що роблять "Балаклава плюс" та монреальский колектив, де є не тільки українці, тому виконують вони етнічну музику різних країн світу – "Мурмуросі". Я впевнена, що є ще десь такі гурти, про які я просто не знаю. Інша річ, наскільки вони затребувані громадою, зокрема українською.

Чи є сьогодні у Канаді наукові музеї, на кшталт, музею Івана Гончара, які популяризують і роблять доступним і зрозумілим український фольклор?

Є осередок у Вінніпегу, який почав оживати. Там простежується приплив думок, нових бачень. Є український фольклорний центр в університеті Альберти в Монтоні.

А як сьогодні змінюється ставлення до українців в Канаді, і чи змінюється взагалі?

Сподіваюся, що так, але тут теж треба розуміти, що не завжди і не завжди в позитивному сенсі. Українці, які приїжджають зараз з України, також не однорідні і не однозначні. Мабуть, важливіше буде ставити це питання через рік, коли перші враження осядуть і можна буде простежити настрої в канадському суспільстві, тому що зараз вони всі дуже "гучні" і мусить пройти час, щоб ми мали змогу на це питання відповісти.

Що ви розповідатиме канадцям про український схід після нашої перемоги?

Я б сказала, що це дуже не однозначний і зболений край. Я буду розповідати це, пропускаючи через себе. Для мене це дуже болючий досвід бути там. Люди зі сходу дуже різні. Та сама Луганщина і Донеччина різні, Харківщина ще інша. Для мене це було відкриттям цілого нового світу. Я розповідатиму, що, мабуть, 90% вояків, яким я намагаюсь допомагати, це вихідці зі сходу. Їхня присутність в українському війську загрожує прямим винищенням їхніх родин, які залишаються або під окупацією, або в селах сходу України, де їхні ж власні сусіди не прихильні до їхнього вибору, їхньої ідентичності. Я буду говорити про схід України лише як про мою країну і ніяк інакше.

Останні новини
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Олег Скрипка на Радіо Промінь ексклюзивно представив два релізи
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Клименко: "Бюджет більше тиловий, ніж військовий"
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
Радіодиктант, "Колос" та "Від суботи до суботи": культові програми Українського Радіо
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
"Я чую інших людей, сподіваюся, вони чують мене. Це робить мене щасливим. І це Свобода!" — Буткевич
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Кочетков: "Кедр" за 50 млн $ завдає менше руйнувань, ніж "Калібри", "Кинджали" чи "Циркони"
Новини по темі
"МСЕК існують": куди звертатися для отримання статусу особи з інвалідністю в час реформи? Коментує експертка
У нинішній редакції бюджету-2025 соціальні виплати та зарплати військовослужбовців заморожені ― Гончаренко
"Носив вишиванку та розмовляв українською": історія засновника музею дисидентів у Донецьку "Смолоскип"
"За два тижні до обміну я знепритомнів на перевірці". Повне інтерв'ю Максима Буткевича
"Досі не зовсім усвідомлюю, скільки людей тішаться, що я повернувся" — Максим Буткевич